Казки Чаробору - Ольга Соболєва

Через п'ять хвилин сумної мовчанки Баюн знову заговорив:

– Немає в нас іншого вибору! Не дарма ж нам арись дитинча довірила.

- То, може, тому й довірила, щоб її нав’ї не знайшли! – обурювалася дівчина. – А ти пропонуєш Рисянку до лісу відпустити саму.

- Та куди там, не встигнути нам за нею, - прикро хмикнув кіт. – Але спробувати бодай раз варто. Зрозумій, немає вибору!

- І що ти пропонуєш? На повідку її вигулювати?

- Пфф ... - засмутився Баюн. - Не цуценя ж!

- Ну, а що ти тоді пропонуєш? - Ярослава обурено відсунула чашку і дивилася на співрозмовника. – Ми ж її просто не знайдемо у лісі!

- Так-то воно так… - погоджуючись кивнув кіт. - Шкода немає тієї твоєї знаходячки.

- Чого немає? - округлила очі Ярослава.

- Що на карті показує, де ти перебуваєш?

- Ааа ... GPS? - здогадалася дівчина. - Ми, звичайно, можемо замовити через інтернет, але довго чекати доведеться. Та й сигнал тут ніякий. Хіба чарівники не винайшли нічого подібного?

- Може й винайшли, - знизав плечима Баюн, - та тільки ми за новинками Фабрики не стежимо. Але якщо така справа…

За кілька хвилин на столі лежало чарівне дзеркальце, якому чітко надали запит: чаклунські предмети для визначення місцезнаходження. Трохи подумавши Питання-Відповідь-Зображення 3000 видав цілий каталог. Перші пару сторінок займали ті самі чарівні дзеркальця і блюдечка. Далі пропонувалися карти-самомалюйки, дороговкази, предмети лозоходства, навіть клубки та компаси.

Перше відкинули відразу - від одного лише зображення толку мало. У карт дуже неточний радіус, а клубки годяться на рівній місцевості. У лісі вони надзвичайно повільні. Лозоходство взагалі не зрозуміло, як у каталог потрапило. Про компас і говорити нема чого.

Раптом Баюн стрепенувся:

- Є в мене один знайомий на Умілій Фабриці. Треба зателефонувати йому!

- То дзвони, - радісно погодилася Ярослава.

- Не можу, - скривився кіт. – Моя раковина двостороннього зв'язку розбилася.

- А в Ягинішни є?

- Є, але її я також розбив.

- Та як так? – здивувалася Ярослава.

- А ти сама спробуй лапами тримати, - пирхнув Баюн. - Вислизає ж!

- У русалок точно є така. Можна попросити, – запропонувала дівчина.

– Тоді чого сидимо? Кого чекаємо? - спитав кіт і, розпушивши чорний хвіст, попрямував до виходу.

Захопивши на частування кілька пиріжків, Ярослава поспішила за Баюном.

Ще здалеку на березі замаячила постать великого пса.

Але чим ближче під'їжджав червоний велосипед, то чіткіше було видно, що це величезний вовк. Ярослава навіть злякано пригальмувала, але Баюн запевнив дівчину:

- Це лише Орест. Їдь спокійно.

Побачивши гостей, перевертень поспішив зникнути в лісі, і лише сліди величезних лап видавали його присутність раніше. Ярослава неспокійно глянула на галявину і поцікавилася:

- А чого це він вовком по пляжу бродить?

- До своєї нареченої приходив. Сумував, - гірко зітхнув кіт.

- Ти про що? – насупилась дівчина.

- А я хіба не казав? - винувато притиснув вуха Баюн. – Кохання у них із русалкою було. Заборонене. А та візьми здуру і попроси болотяну відьму про допомогу.

Кіт ненадовго замовк, згадуючи минуле. Але Ярослава не витримала паузи і наполегливо запитала:

- А далі?

- Далі, - знову зітхнув Баюн, - перетворилася на он ту вербу на березі. Так і стоїть вже років з двадцять.

- Як так? – Ярослава з жахом прикрила рота долонею.

- А ось так, - розвів лапами кіт. — На болотах не відьма сиділа, а сам Чорнобог. Мабуть, якимось способом він обдурив русалку, щоб силу її забрати. А лукав’ї без чаклунства жити не можуть, от і перетворює їх природа то на дерево, то на кущ, то на камінь моховий.

Вода тихенько сплеснула - і біля самого краю берега з'явилося три русалки.

– Веселка наша завжди добра була, довірлива, – сумно промовила Руслана. - Її тому так і звали, своєю усмішкою кожен день освітлювала. Вона і чугайстру життя нормальне повернула, а то до цього блукав злісним звіром.

Ярослава лише здивовано охнула. Скільки всього, виявляється, вона не знає про мешканців Чаробора!

Поки Баюн пішов налаштовувати зв'язок на люб'язно наданій раковині, дівчина почастувала подружок пиріжками. Русалки з радістю прийняли гостинець, але на їхніх обличчях явно читалася туга. Ще б пак!