Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Мимоволі поглянула на Всевлада. Щоки спалахнули.

Мотнула головою, відганяючи дурні думки.

Хвилин за десять про них уже і не згадала — ми саме доїхали до перехрестя і зупинилися.

Дзень-дзелень.

Їх було так багато — кілька сотень. А, може, тисяч? В лахмітті, з чорними, давно не митими тілами, скуйовдженим волоссям, коростою та руками, стертими в роботі до крові.

Дзень-дзелень!

Дзвеніли кайдани на руках і ногах, прикуті до єдиного грубого ланцюга, що волочився по дорозі, здіймаючи куряву. Та, здавалось, була не просто пилюкою, вона всотувала і розносила навкруг сморід рабів, що йшли, схиливши голови. Деякі були трохи швидшими, інші — ледь плентались. Тіла були худими; кістки там, де не приховував їх одяг, випинали так, що, здавалося, скоро прорвуть суху шкіру. Я завмерла на коні, що неспокійно пофоркував, вловлюючи запахи й звуки, стиснувши боки тварини ногами, а пальцями вп’явшись в узду.

Ліворуч опинилася Ханна — вона кинула на мене погляд, який нічого не виражав. Здійнялась ще більша хмара куряви — то, обігнавши неспішну вервечку чи то людей, чи то вже невідь-кого, до нас під’їхав молодий сервус. Я роззирнулась — їх тут було доволі багато. Їхали пообіч шеренги підкорених, з поглядами байдужими, отупілими. І тільки той, що говорив щось до дарвенхардців, спершу поштиво вклонившись, виглядав трохи більш емоційним за статую. Але ось і він завмер та посторонився — коли перед нами на чорному баскому жеребці з’явився сивобородий чоловік із довгим сріблястим луком за спиною. Дарвенхардець. Він роздивився усю нашу компанію, затримавши на мені погляд. Щось говорив — я бачила, як рухаються ледь потріскані губи. Мабуть, він перепрошував, що доведеться очікувати, коли пройде вся шеренга, адже ланцюг не розірвати. Напевне, розпитував, хто ми і звідки. Я не знала. Відчула раптом, як до горла підступає нудота — сильніша за ту, що я відчула на кордоні, біля рову з кістками. Сморід немитих тіл, сирої землі, розтоптаної сотнями ніг, розмішаної, мовби рідке тісто, кінського поту і гною творив собою невидиму стіну, всередині якої ми всі перебували. Худі руки, ланцюги, шмаття рухалось переді мною безперервно, в якомусь особливому ритмі, повільному, та разом з тим — невпинному. Дзень-дзелень. Дзень-дзелень.

Дзень-дзелень.

Відчула, як світ довкола починає хитатись. Образи перед очима, ритм — все кренилось, нахилялось, мовби хотіло прилягти і відпочити тут, на курному шляху в Бактрії. Я ковтнула згірклу слину і спробувала сильніше стиснути гриву коня, бо вуздечка вже десь вислизнула з-поміж пальців, але ті раптом ослабли і видались гумовими. Ноги теж не хотіли слухатись — з жахом я усвідомила, що як зараз похитнусь бодай на трішки, то просто зісковзну з коня і впаду вниз, на землю, так близько до місива, створеного сотнями ніг. З шумом вдихнула, але не відчула прояснення. Губи сивого дарвенхардця все рухались, слова з них зривались з якимось своїм пульсом, Всевлад та Ханна говорили теж і деколи кивали. Дзень-дзелень. Рух не припинявся, ритм не збивався. Майнула нагайка і її ляскіт я раптом цілком чітко вирізнила в гулі, що затопив вуха. Як і тихий зойк опісля. Когось вдарили. Кинула погляд ліворуч — бив сервус. Його лице змазалось перед очима плямою ненависті й огиди, що оселилась в такому ще молодому серці. Мій захист, моя фортеця, яку я так старанно вибудувала довкола себе ще в Далекому, аби не пропускати... не відчувати...

Не співчувати.

...вона руйнувалась, кришилася. Занудило ще дужче.

Замружилась.

— Пані, з Вами все гаразд?

«Пані...»

Голос був таким знайомим, але він ніколи так раніше не казав. Ніколи не називав мене... так.

«Стожаре...»

Розплющила очі і знайшла поглядом інший, сірий і водночас сповнений тепла. В його погляді відбивалось небо.

Йому не потрібно мене обіймати, щоб захистити.

Відчуваючи, як груди стискає від затримки дихання, зробила невеликий ковток повітря. Потім — ще один, і ще. Не відводячи погляду від очей Тиграна. Тримаючись за іскорки в його райдужках, пірнаючи в темряву його зіниць.

Дзенькіт став ледь чутним, а тоді і зовсім зник. Я сіла рівніше, знову знайшла неслухняними пальцями узду. Зітхнула. В голові стало ясніше. Не дивилась на підкорених. Ні. Не зараз. Я ще не готова... і чи буду?

Заховалася. Дивилась на його біляве волосся, розвіяне вітром та припорошене пилом, на губи — стиснуті, але не так напружено, як при злості чи страху. Ні, просто він мовчав і не всміхався. Дивився на мене.

Аж тут хтось легко торкнувся мого плеча і я перевела погляд ліворуч. Ханна.

— Їдемо далі. Дорога звільнилась.

Я роззирнулась. Шеренга, прикута до одного ланцюга, вже проминула нас. З ними — сервуси. Спина дарвенхардця, що перед тим розмовляв із нашими, була вже далеко.

Попереду — вільний шлях. Я вдарила коня п’ятами.

Тонка річечка линула низиною, роблячи гак довкола скелястого виступу. В його тіні ми й зупинились на нічліг. Вода була спокійною