Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

— Мені вкрай потрібен кінь! Негайно! Я купую…

— Ти що, мамкою причавлений?! Купує він, коцюба… На ринку він…

— Кінь!!!

— А будеш на мене репетувати — горщиком приголублю. Ось, на підвіконні…

— Агов, пані! Не треба — горщиком… Там бегонія, моя улюблена…

— Ніколи мені з вами… Хазяїне, ось гроші…

Бац!

— Ов-в-в… в-вал!.. Ни-и-и… б-бес!

— Забере він… Розігнався. О, тут іще настурція… Яка важка…

— Пані! Дайте настурції спокій!

Поцінувати влучність кривої глухуватої старої, що метає в темряві, немов катапульта, важкі горщики, барон не встиг. З мороку насунувся й виріс, ставши оглушливим, тупіт копит, за огорожею спалахнуло рване полум’я, і в розчинені ворота ввірвалася четвірка вершників, вмить освітивши двір смолоскипами.

— Ось він!

— Попався!

Куди зник клієнталь, зрозуміти було важко. Тільки ляснули десь двері, брязнувши засувом. Зате причина поквапливості нічного візитера відразу стала зрозумілою. І самого гостя було тепер добре видно: сутулий, мало не горбатий коротун у дорожньому плащі, зі шкіряною торбою через плече. Викрадач чужих кобил мовчки позадкував до будинку; у руках його немов з повітря виткалося моторошне знаряддя вбивства, якого обер-квізитор ніколи раніше не зустрічав. Металева ломака з шість ліктів завдовжки, з розбіжним трилопастевим лезом і гострим пробійником на іншому кінці. Алебарда? Протазан? Глефа? Позашлюбний виродок усіх трьох?! Не те, не так…

Сюди б Руді Штернблада!

Коротун хвацько крутнув над головою загадкову зброю і скинув з коня найагресивнішого з переслідувачів. Поки той, лаючись, намагався встати, інші поспішили осадити коней, побоюючись розділити долю товариша.

— Бовдури! Боягузи! Бийте його, гадюку… Він нашу кобилку крав…

От же ж невгамовна баба!

— Сором вам, добродії! Четверо на одного!

А це вже граф.

— Ага, тут іще горщичок є… З традисканцією…

— Це не гідно шляхетних людей!

Не відволікаючись на крики, вершники діловито спішувалися. Усі в чорному, обличчя закриті півмасками, у світлі смолоскипів масляно поблискують кіраси, вохристі відблиски грають на оголених клинках. Чорні стали півколом, тіснячи самотню постать.

Коли він Устиг схопити шпагу з кинджалом і стрибнути у віконце, Конрад пізніше так і не зумів згадати.

Від приземлення хворий зуб зрадів.

— Припинити! Всевидющий Приказ! Всім залишатися на місцях!

Двоє чорних озирнулися. І мимоволі подалися назад, подалі від босого забіяки в нічній сорочці та ковпаку, з перев’язаною щокою.

— Ти куди, світлосте?! Здурів? Уб’ють!

— Бароне, обережніше!

Зуб палав і сіпав. Конрад ступив до непроханих гостей, змахнувши шпагою, і раптом відчув, як із кожним рухом клинка біль у триклятому зубі відступає. Для проби він виставив кинджал у третю позицію, прикриваючи бік. У яснах заворушився черв’ячок полегшення, згортаючись кільцем. Шпага зробила фінт, другий, окреслила півколо… О, щастя! Фон Шмуц зрозумів, що треба робити, і попереду заманячів привид спокійного сну без страждань.

Про такий народний засіб обер-квізитор і гадки не мав.

А головне — шарф! Ганебний шарф можна буде зняти…

Ніч завихрилася дзенькотом і брязкотом металу, круговертю тіней і тіл, гарчанням і криками. Барон був грізний. Чорні відступали під шаленим натиском, заважаючи один одному; щасливий обер-квізитор творив дива фехтування, намагаючись прорватися до горбаня, притиснутого до стіни стайні — коли той раптом охнув і лантухом осів на землю. Свою вбивчу зброю він упустив, і та зникла, наче крижинка, кинута в окріп. Майже відразу в радісних чорних, обертаючись, ударила пущена з богатирською силою голобля, збивши з ніг двох. Могутні лаписька схопили Конрада впоперек тулуба, відірвали від землі й потягли геть.

— Утікайте, йолопи! Він вас усіх повбиває! Я його довго не втримаю!

І — баронові на вухо, гарячим шепотом:

— Ну їх, світлосте! Нехай рубають цього злодюгу. Він коня нашого вкрасти хотів…

— Коше! Відпустіть мене негайно! У мене зуб знову розболівся!

Обер-квізитор запекло пручався.

— Не пущу! Нехай ці спершу від’їдуть…

Постраждалі від голоблі вояки, лаючись, підводилися з землі, однак переслідувати барона з гомолюпусом не поспішали. Навпаки, переконавшись, що напівголого безумця тягнуть у будинок, вони, як по команді, обернулися до непритомного горбаня.

І тут барон з Кошем побачили таке, що рудий перевертень, забувшись, відпустив здобич, а барон тільки гикнув.

По стіні, освітленій парою вцілілих смолоскипів, униз і навскіс, метнулася сумно відома чорнильна пляма. Накрила лежачого конокрада, облила цілком, підхопила, ривком піднявши на дах, і розчинилася в пітьмі.

Грабіжники позадкували, виставляючи обереги від демонів, — у кого який був — і кинулися до коней.

— Ми ще повернемося! — без особливої впевненості крикнув останній, зникаючи за ворітьми.

— Ага, щас! — гмикнув Кош, скалячись. — Ти, світлосте, той… не сердься, га? Я ж як краще хотів…

Конрад лише рукою махнув: гаразд, мов, пусте.

Поки клієнталь з працівниками, покинувши рятівні льохи, поквапливо зачиняли ворота й вкладали в петлі важкий дубовий брус, обер-квізитор про всяк випадок уважно оглянув двір. Ні, обійшлося без жертв. На клинку шпаги, щоправда, виявилися сліди крові. Поранив когось… Цікаво, якщо б убив — зуб зовсім перестав би боліти?

Мабуть, що так, замислено відповів біль.

Охнувши, барон вийшов із плями світла від масляного ліхтаря, підвішеного над входом. Підвів голову. Поруч із житловим будинком клієнтели ріс височенний граб, і в гілках його баронові привидівся якийсь рух.

— Пане Тирулего, спускайтеся! Вони поїхали. І тягніть сюди врятованого. Вам допомога потрібна?

Біля стовпа, що підтримував накриття, валявся маленький білий медальйон. Барон нахилився й підняв цяцьку. Напевно, оберіг; хтось із вершників у поспіху загубив. Майстерно виточений з кістки, медальйон був підвішений на крученому, витонченому ланцюжку. За квізиторською звичкою Конрад хотів покласти знахідку в кишеню, виявив, що на нічній сорочці кишень немає, а ковпак для зберігання медальйонів зовсім не пристосований…

Начепивши медальйон на шию, він посміхнувся.

«Орден Темної Брані» І ступеня, зі стрічками й бантами.

За героїчну оборону кобили від конокрада.

* * *

Коридори здавалися нескінченними. Ох уже ці стіни! — пухирчаста від часу фарба, гобелени, ткані шпалери, сухий тиньк із розписом «а secco» наукового змісту… Змінюючи зовнішній вигляд, як хамелеони, вони безупинно тяглися по обидва боки, немов долоні, готові плескати. Петляли сполоханим зайцем, вдаючи грайливе щеня, ловили власні хвости, звивалися в гадючі кільця…

Не відчувалося нінайменшого підвищення чи зниження.

Не трапилося жодних сходів.

У вікнах глузливо красувався дивовижний пейзаж: скелястий берег моря, стрімчаки, самотніє вітрило серед хвиль на обрії, і розчерки гордих буревісників у хмарах. У кожному парному вікні вітрило зникало, в кожному непарному — з’являлося. До Чурихської долини, що розкинулася навколо замку, пейзаж ніякого відношення не мав.

«Ми у вежі, — повсякчас нагадувала собі Анрі. — Оскільки Вежу Таїнств частково зруйновано за минулого візиту Просперо, а ця цілісінька,