Володар драконів - Корнелія Функе
Бен зніяковіло глянув на дракона.
— Аякже, — Сірчана шкурка підхопила з долівки пахучий листок і піднесла до носа. — Я теж, між іншим, Володарка драконів. Скільки себе пам’ятаю. Але про це ніхто навіть не згадує.
— Але ти вже точно не бліда, як місяць, — зауважив Мухоніжка, глипнувши на її волохату мордочку. — За кольором ти більш схожа на грозову хмару, якщо вже хочеш знати мою думку.
Сірчана шкурка показала йому язика.
— Твоєї думки ніхто не питався! — фиркнула вона. Барнабас Візенгрунд відкашлявся. Він стояв, задумливо спираючись на стародавній саркофаг.
— Дорога Зібеїдо, — сказав він. — Наскільки я розумію, ти показала нам цей давній напис, бо вважаєш, що Лунгу не варто звертати зі шляху. Незважаючи на жахливого переслідувача. Чи не так?
Фахівець із драконів кивнула:
— Саме так. Лунг вже добрався так далеко, і в дорозі у нього знайшлося стільки помічників. Я просто не можу повірити, що все було марно. Мені здається, пора вже драконам раз і назавжди позбутися Кропивника, а не ховатися від нього. Хіба з’явиться коли-небудь більш слушна нагода? — Вона переводила погляд з одного на другого. — Ось перед нами дракон, якому вже нічого втрачати, мала кобольдиха, здатна прогнати зачарованих круків, хлопчик — справжній Володар драконів, про якого, до того ж, йдеться у стародавньому пророцтві, і гомункулус, який знає майже всі таємниці свого господаря, — вона сплеснула руками, і браслети її задзвеніли. — А також люди, які мріють про те, щоб дракони знову вільно літали по небу. Так, я впевнена, що Лунг має продовжити свій шлях. А я розповім йому, як перехитрити місяць.
У гробниці стало тихо-тихо. Усі напружено чекали, що скаже дракон. Лунг втупився в землю, розмірковуючи. Нарешті він підвів голову, обвів усіх присутніх очима — і кивнув.
— Я полечу далі, — сказав він. — Можливо, те, що написано на цьому камені, — правда. Може, напис і справді говорить про нас. Але перш ніж ми полетимо далі, нехай Мухоніжка спробує з’ясувати, де зараз перебуває його господар, — він запитально подивився на гомункулуса. У Мухоніжки затремтіли коліна, але він кивнув.
— Спробую, — прошепотів він. — Не будь я Мухоніжка, що вилупився з колби.
Невдовзі усі повернулися в село, яке цієї пори наче вимерло. Полуднева спека зморила і людей, і тварин. Повітря було, здавалося, дуже густим для дихання. Навіть дітей було не видно. Але в хатинках пекли і варили, і всюди за строкатими фіранками лунали збуджені голоси.
— Усе село сподівається, що ти принесеш їм щастя, — промовила Зібеїда Халіб до Лунга, коли вони йшли до її хатини. — Вони вірять, що щастя сиплеться з луски дракона, як золотий пилок, і осідає на дахах наших хатин і на рибальських сітях, і що воно залишиться там навіть тоді, коли ти зі своїми друзями будеш уже далеко.
— Нам конче треба летіти сьогодні ж уночі, — сказав Лунг. — Чим раніше ми вилетимо, тим важче буде Кропивнику нас наздогнати.
Зібеїда Халіб кивнула:
— Авжеж, я розумію. Але якщо ти хочеш, щоб я допомогла тобі перехитрити місяць, тобі доведеться сьогодні вночі дочекатися, аж поки він піднесеться дуже високо. Іди сюди, — вона повела Лунга та інших на задвірки своєї хатини, де було відгороджено ділянку сухої землі. Там росли квіти з колючим листям. Бутони їх були міцно стиснуті.
— Більшість рослин, — пояснила Зібеїда Халіб, притулившись до огорожі, — як ви знаєте, живляться сонячним світлом. Але з цією квіткою справа зовсім інша. Вона харчується місячним сяйвом.
— Неймовірно, — тихо промовив Барнабас Візенгрунд. Віта перехилилася через огорожу, щоб краще роздивитися дивну рослину.
— Я ніколи навіть не чула про таку квітку, Зібеїдо, — сказала вона. — Де ти її знайшла?
Фахівець із драконів посміхнулася:
— Я знайшла насіння на пагорбі, неподалік гробниці Володаря драконів. Квіти, які там, мабуть, колись лежали, давно розсипалися на порох, але насіння все ще валялося навколо саркофага. Я зібрала його, поклала на кілька днів у воду, а потім посадила. Результат ви бачите. Листя, яким ви ступали в гробниці — залишки мого останнього врожаю. Я завжди сушу там ці квіти, щоб отримати нове насіння. Назвала я їх, звичайно, «драконові квіти» — а як інакше? — Зібеїда Халіб посміхнулася і провела рукою по щільно закритому бутону. — Вони розкриваються лише при місячному сяйві, і тоді їхні блакитні пелюстки пахнуть так сильно, що нічні метелики кружляють навколо них, як навколо лампочок. Але найдивовижніше ось що: чим довше падає на них місячне сяйво, тим сильніше стає їхнє власне світіння, і згодом місячне сяйво збирається на листочках, немов крапельки роси.
— Так, це справді вражає! — Барнабас Візенгрунд дивився на драконові квіти як зачарований. — Ти знайшла їх випадково чи тобі хтось розповів про цю рослину?
— Що таке випадковість, Барнабасе? — відповіла Зібеїда Халіб. — Я пам’ятала про стародавні легенди, в яких дракони літають по небу серед білого дня. Але це зустрічається лише у найдавніших історіях. І я спитала себе: чому? Чому від якогось часу дракони стали літати лише при місячному сяйві? Я шукала відповідь у написах на гробниці, а знайшла насіння. Так, якщо хочеш, випадково. Я гадаю, що Володар драконів натрапив на слід цієї таємниці. Адже дракон, що вилікував його своїм полум’ям, прилетів, як розповідають, саме безмісячної ночі, — вона глянула
