Бенкет круків - Джордж Мартін
В арці стояв коротун — смажив на жаровні шматки зміїного м'яса, перевертаючи їх дерев'яними щипцями, коли з одного боку з'явиться скоринка. Від пікантного аромату в лицаря аж очі засльозилися. В найкращий зміїний соус завжди дають краплину отрути, чув він, на додачу до гірчичного зерня й драконячого перцю. Мірселла полюбила дорнську кухню так само швидко, як і свого дорнського княжича, і час до часу, щоб потішити її, сер Арис теж міг скуштувати страву-другу. Але від їжі горіло в роті, хотілося ковтнути вина, а коли Арис хотів усе виблювати, пекло ще гірше. А от маленькій королівні подобалося.
Мірселлу він залишив у її покоях: сидячи навпроти княжича Тристана, вона схилилася над гральним столиком, пересуваючи пишно оздоблені фігури по квадратиках з нефриту, сердоліку й лазуриту. Повні губки Мірселла трішки розтулила, а зелені очі зосереджено примружила. Гра називалася сивас. У Дощаницю гру привезли на торговій галері з Волантиса, а зеленокровицькі сироти рознесли її по всій ріці. Дорнський двір просто обожнював цю гру.
А сера Ариса вона доводила до божевілля. Фігур було десять, усі вони ходили по-різному, а дошка щоразу мінялася в залежності від того, як гравці розставлять квадратики на своїй половині. Княжич Тристан на льоту підхопив суть гри, і Мірселла теж навчилася, щоб грати з ним. Їй ще не виповнилося й одинадцяти, а її судженому — вже тринадцять років, однак останнім часом більше вигравала саме вона. Але Тристан, схоже, цим не переймався. Ці двоє дітлахів були геть не схожі: він — з оливковою шкірою і прямим чорним волоссям, вона — біла як молоко та з золотими кучерями,— світла й темний, як королева Серсі й король Роберт. Сер Арис тільки сподівався, що дорнський хлопчина принесе Мірселлі більше радості, ніж приніс її матері лорд штормових земель.
Не хотілося залишати її, хоча в замку їй нічого не загрожувало. В її покої у Вежі сонця вело тільки двоє дверей, і на кожних сер Арис поставив по двоє вартових — гвардійців з ланістерівської замкової варти, які приїхали з ними з Королівського Причалу, перевірених у бою, твердих і відданих до шпику кісток. З Мірселлою були служниці й септа Еглантіна, а з княжичем Тристаном — його присяжний щит, сер Гаскойн Зеленокровицький. «Ніхто її не зачепить,— запевнив себе сер Арис,— а за два тижні ми вже поїдемо».
Так пообіцяв князь Доран. Хоча Ариса вразило, наскільки постарів і ослабнув князь Дорнський, у князевому слові він не сумнівався. «Перепрошую, що не зміг зустрітися з вами раніше й познайомитися з королівною Мірселлою,— сказав йому Мартел, коли Ариса провели до нього у світлицю,— але, маю надію, моя донька Аріанна прийняла вас у Дорні гостинно».
«Так, князю»,— відповів Арис, тільки й сподіваючись, що рум'янець сорому не зрадить його.
«Наші краї суворі й бідні, але й красиві. Шкода, що з усього Дорну ви бачили тільки Сонцеспис, але, боюся, виходити поза мури небезпечно і вам, і вашій королівні. В нас, дорнян, кров гаряча, ми легко гніваємося, але важко пробачаємо. Я б радо запевнив вас, що це тільки гадюки так прагнуть війни, але я не хочу вам брехати, сер. Ви ж чули, як на вулицях простолюд підбурював мене скликати списи. Боюся, половина моїх лордів з цим погоджується».
«А ви, князю?» — наважився запитати лицар.
«Давним-давно матір учила мене, що тільки дурень починає війну, якої йому не виграти,— відповів князь Доран; якщо пряме запитання й образило його, він це добре приховав.— Але мир — штука тендітна... тендітна, як ваша королівна».
«Тільки чудовисько скривдить дівчинку».
«Моя сестра Елія мала таку саму дівчинку. Її звали Рейніс. Вона теж була королівною,— зітхнув князь.— Люди, які застромлять ножа в королівну Мірселлу, не зичать зла особисто їй — так само як Ейморі Лорч не зичив зла Рейніс, убиваючи її,— якщо це він її вбив. Ці люди просто хочуть вимусити мене до війни. Якщо Мірселла загине в Дорні, перебуваючи під моїм захистом, хто повірить моїм запереченням?»
«Поки я живий, Мірселлу ніхто не скривдить».
«Шляхетна обітниця,— відказав Доран Мартел з легенькою посмішкою,— але ж ви один, сер. Я мав надію, що, ув'язнивши своїх упертих племінниць, трохи заспокою збурення, але насправді хіба що загнав тарганів під циновку. Щоночі я чую, як вони перешіптуються, нагострюючи ножі».
А він боїться, збагнув тоді сер Арис. І руки в нього трусяться. Князь Доран переляканий! Арису забракло слів.
«Перепрошую, сер,— провадив князь Доран.— Я змарнілий і знесилений, і буває... Сонцеспис своїм гамором, брудом і смородом утомлює мене. Щойно дозволять обов'язки, я повернуся у Водосад. І тоді я заберу королівну Мірселлу з собою». Не встиг лицар заперечити, як князь підніс руку з червоними й набряклими суглобами. «Ви теж поїдете з нами. І септа, і служниці, і ваші гвардійці. Мури Сонцеспису міцні, але під ними розкинулося місто-тінь. Та й у замок щодня приходять сотні людей. Водосад — це мій рай. Його збудував князь Марон як весільний дарунок своїй таргарієнській нареченій, щоб відзначити союз Дорну з Залізним троном. Осінь там просто чарівна... спекотні дні, прохолодні ночі, солоний бриз із моря, фонтани й водойми. А ще там є інші діти — хлопчики й дівчатка високого шляхетного походження. Мірселла там зможе гратися з однолітками. Там їй не буде самотньо».
«Як скажете». У голові стукотіло від князевих слів. Там вона буде в безпеці. Тільки чому Доран Мартел просив не писати на Королівський Причал про переїзд? Мірселла буде в більшій безпеці, якщо ніхто не знатиме, де вона. Сер Арис погодився, та і який він мав вибір? Він, звісно, лицар королівської варти, але він сам-один, як і сказав князь.
Провулок зненацька вибіг у залитий світлом двір. «За майстернею свічкаря,— написала вона,— хвіртка й
