Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
«Навіть найкращі воїни можуть зазнати поразки», — заперечив дракон.
«Ти маєш пам'ятати короля гномів Кага, якого вбив новенький мечоносець, коли той перечепився об каменюку. І головне твоє завдання — завжди бути напоготові! Не смію перечити — ти багато вмієш, але, попри всі твої знання й уміння, ти не зможеш вийти з будь-якої ситуації».
«Твоя правда. А зараз, будь ласка, давай облишимо всі ці балачки. За останні кілька днів я досхочу наслухався про долю, про місії, про справедливість та інші не зовсім веселі речі».
«Так-то воно так, але філософські розмови часом не тільки пригнічують і збивають з пантелику, а й можуть неабияк покращити настрій».
«Де ти? — роззирнувся навсібіч Вершник, шукаючи очима блакитнувату луску Сапфіри. — Я відчуваю, що ти десь зовсім поруч, але не бачу тебе».
«Прямісінько над тобою!»
Сапфіра радісно дзявкнула, ніби мале цуценя, й випірнула з-поміж хмар за кілька тисяч футів над головою Вершника, а потім притисла крила до тулуба й стала по спіралі спускатись униз. Опинившись зовсім близько від Ерагона, вона роззявила свою страшну пащеку й випустила стовп вогню, що на мить утворив вогненний ореол над головою Вершника. Юнак радісно зареготав і простягнув до дракона руки. Арія тим часом злякано припала до землі, а наполохані коні патрульних кинулися врозтіч, хоч воїни відчайдушно намагалися їх утримати.
— Я гадала, що ми ввійдемо до табору так, що нас ніхто не помітить, — ще й досі не оговтавшись, промимрила Арія, — але тепер розумію, що коли ти разом із драконом, то це майже неможливо.
«Я все чула», — захихотіла Сапфіра, а потім склала крила й урешті-решт таки приземлилась, гупнувши об землю всіма чотирма лапами. Її велетенські стегна й плечі здригнулись, ніби дракон увібрав у себе всю силу удару. Земля під Ерагоновими ногами задвигтіла, і він ледве втримав рівновагу. Склавши крила в себе на спині, Сапфіра повернула голову до Арії:
«Я вмію підкрадатися так, що мене ніхто не помітить! Але навіщо мені це зараз? Сьогодні я дракон, а не перепуджений голуб, який намагається уникнути очей сокола, що вилетів на полювання».
«А коли це ти не була драконом?» — спитав Ерагон, підбігши до неї. Легко, ніби пір'їнка, він перестрибнув з її лівої лапи на плече, а потім у западину на шиї, де зазвичай сидів під час польотів. Умостившись якнайзручніше, юнак обняв теплу Сапфірину шию й одразу ж відчув, як її м'язи напружуються з кожним новим подихом.
Вершник уже вкотре за останні кілька хвилин розплився в посмішці. «Ось де моє місце, — подумки мовив він, — тут, разом із тобою». Сапфіра й собі затремтіла від задоволення, замуркотівши якусь дивну чарівну мелодію, що її Вершник, на жаль, не міг пригадати.
— Мої вітання, Сапфіро, — мовила Арія й притисла руку до грудей, вітаючись по-ельфійськи.
Низько присівши й вигнувши довгу шию, Сапфіра торкнулась лоба Арії кінчиком своєї морди, майже так, як тоді, коли вона благословляла Елву у Фартхен Дурі. Потому дракон мовив: «Вітаю тебе, алфа-кону. Ласкаво просимо, і нехай у твоїх життєвих польотах тебе завжди супроводжує попутний вітер». Сапфіра говорила з Арією таким самим лагідним голосом, як і з Ерагоном, ніби вважала ельфійку частиною їхньої маленької родини.
Така поведінка неабияк здивувала Вершника. Він навіть почав був ревнувати, проте вже за мить опанував себе. Сапфіра тим часом продовжувала: «Я дуже вдячна тобі за те, що ти допомогла Ерагонові повернутися живим і здоровим. Я навіть не знаю, що б робила, якби він потрапив у полон».
— Твоя подяка є дуже великою честю для мене, — відповіла Арія й граційно вклонилась. — А якби Галбаторікс раптом захопив Ерагона, ти б урятувала його, а я б тобі допомогла навіть тоді, якби довелося вступити в бій у самому Урубейні.
«Я б залюбки тебе врятувала, мій любий Ерагоне, — мовила Сапфіра, крутнувши головою, щоб поглянути на свого Вершника, — проте я чомусь гадаю, що Імперія примусила б мене здатися. І я б неодмінно це зробила, аби тільки врятувати тебе, незважаючи на те, які б наслідки це мало для Алагезії. — Потому дракон струснув головою, пошкріб пазурами по землі й додав: — Та все це порожні балачки. Тепер ти тут, тож думати про ті небезпеки, на які ти наражався, означає — отруїти те щастя, яке ми зараз відчуваємо».
А вже наступної миті за тридцять ярдів від них зупинився патруль, що ніяк не наважувався підійти ближче, оскільки їхні коні й так були нажахані ледь не до смерті. Командир загону привітав прибульців і шанобливо поцікавився, чи можуть вони супроводжувати Ерагона, Арію та Сапфіру на прийом до Насуади. Потому один із вершників стрибнув на землю й люб'язно запропонував свого коня Арії, після чого всі вирушили на південний захід, туди, де виднілося ціле море наметів. Сапфіра крокувала зовсім поволі й тішилась із того, що може побути в компанії свого Вершника, адже щойно вони наблизяться до табору, як їх обступить гамірлива юрба, що не даватиме їм спокою аж до самої ночі.
Ерагон розпитався в Сапфіри, як поживають Роран та Катріна, а потім несподівано сказав:
«Від тебе чути запах іван-чаю. Ти, мабуть, чималенько його з'їла?»
«Авжеж! І ти помітив це тільки тому, що дуже давно не був поруч зі мною. Я пахну так, як і має пахнути дракон, і я була б вельми вдячна, якби ти більше ніколи не говорив, що в мене смердить із пащеки, якщо ти, звісно, не хочеш, аби я випадково впустила тебе вниз головою. А крім того, вам, людям, теж нічим хвалитися! Ви брудні істоти, від яких весь час тхне потом! Ось ви хто! А єдині створіння, що смердять так само, як і люди, це козли та ведмеді під час сплячки. Порівняно з вами запах дракона так само приємний, як аромат гірських квіточок».
«Не перебільшуй, — заперечив Вершник, — хоча… — завагався він, наморщивши носа, — після Агаеті Блодхрен я помітив, що люди й справді мають доволі сильний запах. Але ж ти не можеш порівнювати мене зі звичайними людьми, бо я тепер не зовсім людина».
«Може, воно й так, але покупатися тобі все одно не завадить!»
Коли загін перейшов долину, довкола нього почало збиратися море людей, утворивши хоч і геть необов'язковий, проте врочистий почет. Ерагон був трохи приголомшений — вир незахищених думок та емоцій, щасливі посмішки, коні, що ставали дибки, — усе це виводило його з рівноваги, до якої він так звик, мандруючи пустельними рівнинами Алагезії. Юнак
