Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник

Суперечки точилися майже щодня. Міжзоряна експедиція відсунула наші незгоди на певний час. Та коли ми повернулися назад, до системи Ари, вибухнула гроза. Нас повідомили, що Кареоса і мене вибрали у Планетарну Раду. Це відкривало можливості для здійснення наших мрій. І знову я розпочав дискусію. Побратим був категорично проти моїх ідей. Більше того — він погрожував, щоб я навіть не смів іншим говорити про це. Я рішуче заявив, що розпочну планетарну дискусію. Хай людство вирішить свою долю в товариському обміні ідеями. І тоді…

— Тоді ти втік. Я знаю… — Озвалася Гледіс.

— Ні, — суворо заперечив Горіор. — Я не втік. Тоді Каре-ос вчинив злочин. На підході до супутника Орани, коли ми вже готувалися фінішувати, він прийшов до моєї каюти і запропонував мир. На знак того ми випили дружню чашу. В ній був наркотик…

— Кареос?.. — Жахнулася Гледіс.

— Так. Мій побратим розірвав священну нить братерства. Я поринув у гіпнотичний сон. Що було далі, ти знаєш з історії…

— Знаю. Кареос повідомив, що ти загинув у польоті й похований на астероїді. Тебе оголосили героєм і поставили вам обом пам’ятник у центральному мегаполісі.

— Він уже тоді діяв, як закінчений мерзотник…

— Не кажи так, — благально попрохала дівчина. — Ти ж не знаєш всіх його міркувань. Може, він хотів кращого. І вирішив пожертвувати однією людиною ради багатьох!..

— Гаразд, — похмуро кивнув Корсар, важко зітхнувши. — Про це поговоримо пізніше. А тепер… Тоді я знепритомнів. І отямився вже на планеті.

Я хотів звестися на ноги, але тіло не слухалося мене. Свідомість розпливалася, ніби хмарина в небі. Несила було зосередитися, згадати щось. Таке відчуття буває уві сні. Щось мариться, хтось загрожує, ти хочеш втекти, прокинутися… і не можеш.

Я втратив відчуття часу. Не знав, скільки лежав, чому опинився в незнайомій місцевості. Хтось схилився наді мною, розпитував. І знову самотність. Десь світили фари машин, інколи в імлистому небі пролітали електрольоти. Я вже думав, що помру, не побачивши людського обличчя. Та ось біля мене зупинився електроекіпаж. На борту я помітив трикутник — знак медичної служби. Мене понесли до машин. Роздягли і накинули теплий халат. Поруч мене сіло двоє санітарів. Хтось запитав ласкавим голосом:

— Хто ти? І як сюди потрапив?

— Я Горіор, штурман зоряної експедиції, — тихо відповів я. — Одвезіть мене до Всепланетної Ради.

— Друже, ви марите, — почулася відповідь. — Горіор загинув і похований у поясі астероїдів. Вся планета оплакує його.

— Це я. Повідомте Всепланетну Раду. Кареос — злочинець!

— Кареос — голова Ради. Ви фантазуєте. Я розумію: ваше горе з приводу смерті Горіора, якого ви, певне, любили, порушило психіку… Але спробуйте згадати, з якого ви мегаполіса, як ваше ім’я.

Я знемагав від обурення, я намагався переконати їх, що я — космонавт. Але все було марно. Почувся наказ:

— Він божевільний. У психіатричну номер сім. Електроекіпаж рушив. Я знепритомнів.

— Психіатрична? — запитала Гледіс. — Що це таке?

— Лікарня для психічно неповноцінних людей, — сумно сказав Корсар. — Невже ти не читала про такі лікарні?

— В історичних фільмах бачила, — розгублено відповіла дівчина. — Але не думала, що вони існують нині. Кареос сказав мені, що божевільних на планеті нема.

— Їх більше, ніж у найсуворіші історичні епохи, — заперечив Корсар. — Але статистика мовчить: вона в руках Кареоса. Йому невигідно, щоб про це знала планета. Еволюційна могутність закута в річище запрограмованого життя і руйнує тонкі нервові системи. Та про це пізніше. Слухай далі… Мене привезли до лікарні. Це була старовинна фортеця, пристосована для потреб медицини. Високі похмурі стіни, гори довкола, глибокі прірви зі скаженими потоками. Звідти неможливо втекти. Мене зустрів головний психіатр — сухорлявий невисокий дідок з гострим поглядом. Талановитий психолог і гіпнолог, але дуже жорстокий. Може, він сам був трохи божевільний.

Лікар звелів роздягнутися. Викотив з десяток біокіберів Для обсервації, поналіплював на мене багато датчиків. Метушився, щось записував. Потім звернувся до мене:

— Хто ти?

— Горіор.

— Це вже чули мої помічники, — глузливо сказав дідок. Він глянув у мої очі, зосередився. Я відчув, як безжальна воля ламає мене, змушує підкоритися.

— Хто ти? — знову почулося запитання.

— Горіор…

— Стійкий психоз! — роздратовано констатував дідок.

— Не психоз у мене, — схопився я з крісла. — Як ви не збагнете, що я жертва злочину! Повідомте Всепланетну Раду!..

— Гаразд, гаразд, повідомлю! — пробурмотів головлікар.

А тим часом його помічники приклали до спини електрод, і сильний розряд пронизав мене. Санітари понесли мене довгим темним коридором і вкинули до якогось приміщення, з гуркотом зачинивши двері. Тільки тепер я здогадався про пекельний план Кареоса: назавжди поховати мене, залишивши життя. Божевільний, який вважає себе знаменитим космонавтом, — що за дивина?! Серед психічно хворих є безліч богів, злих духів, історичних осіб, полководців. Скільки б я не скаржився — відповідь буде одна: стійкий психоз!

Я був у відчаї. Потім наступила байдужість. Вмерти! Навіщо жити, коли найкращі друзі стають зрадниками і злочинцями?!

Я впав у дивний стан прострації. Не спав, не їв, не пив. Сидів у куточку невеликої камери-палати, дивився у простір. Не було думок, не було сили рухатись. Приходили лікарі, щось запитували. Я не відповідав. Мене залишили в спокої.

Одного разу сталося дивне. З протилежної стіни виникла постать людини. Це був високий літній чоловік у халаті. Ясні тривожні очі, синє волосся. Він усміхнувся мені, зробив знак мовчати. Підійшов до дверей, прислухався. Потім повернувся до мене, привітно кивнув:

— Познайомимося, — сказав, сідаючи поруч. — Я Аерас, учитель, фізик. А ти?

Що зі мною? Галюцинація? Привиди в моїй палаті? Вони виходять із стінки, розмовляють. Отже, я справді психічно хворий?

— Облиш пусті думки, — лагідно сказав дивний гість. — Я