Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

Вона машинально збиралася, і тільки останньої миті щось наче штовхнуло під руку: свято ж у людини, вдягнися відповідно. Ти, звісно, відьма і все таке, але дрібні жіночі хитрощі ніхто не відміняв. Відволікти увагу, прикинутися такою собі дурненькою щебетухою. Між іншим поставити кілька запитань і простежити за реакцією…

Словом, вона дістала й наділа подаровані батьком на день народження сережки — ті самі, із золотими єдинорогами.

Суто для справ, ясна річ. Зовсім не тому, що сьогодні — урок Віктора.

Розділ 14

Цирк запалює вогні

На хімії пощастило, пан Ендервітц Марту ні про що не запитував. Один раз поглянув у її бік, але Марта подивилася йому просто в очі й подумки сказала: «Ти не хочеш викликати Баумгертнер, скільки можна, не цього разу». Той завмер із напіввідкритим ротом, моргнув, зітхнув, потер пальцями лоба. І викликав — ха! — Гюнтера.

Всі обговорювали оголошення, які ще вчора з’явилися в місті — про виступи мандрівного цирку. Афіші були дивні, чорний напис на червоному тлі: «Дивовижний Караван Казок» і силует вищиреної пащі. Судячи з ікол — якогось хижака, а судячи з розмірів — принаймні печерного ведмедя.

Поверх афіш були наклеєні жовті стрічки з написом «Перші вихідні — безкоштовно!»

Сивий Ерік презирливо казав, що це замануха, причому безголова. По-перше, якщо ти вже подивився все на халяву, навіщо йти знову. По-друге, зараз в Ортинську мало хто захоче витрачати гроші на цирк: ціни ростуть, у ранкових новинах оголосили он про тимчасове (друге за місяць!) подорожчання бензину, хліба і мила, народ у магазинах затарюється і відкладає на чорний день, родаки жаліють грошей на кишенькові. Кому за таких умов потрібні клоуни з акробатами?..

Про Штоца ніхто ні словом, ні натяком не згадував. Принаймні — в присутності Марти.

Взагалі майже всі в класі робили вигляд, що її не існує — хто вдаліше, хто не дуже. Марта робила вигляд, що їй начхати.

На щастя, лишалася Аделаїда, яка цей безглуздий бойкот не підтримувала — та й, здається, просто не помічала. І ясна річ, Ніка — простодушна, життєрадісна, закохана Ніка.

— Ти тільки не казися завчасно…

— Чого б це мені казитися!

Ніка демонстративно підняла брову.

— Добре, добре. То чим ти хочеш мене не довести до сказу?

— Я запросила Чепуруна і Стефа.

— Жартуєш?!

— Ніхто не змушуватиме тебе з ними розмовляти, хочеш — відмовчуйся. Але якщо раптом вирішиш помиритися, от тобі можливість. Нічого-нічого, можеш не дякувати.

— Баумгертнер і Міллер, ви вже сплели свої вінки для плакальниць?

Пані Форніц пройшлася вздовж рядів, зупинилася поряд з їхньою партою. Сьогодні — життя жорстоке — вона була замість Віктора, точніше — замість Штоца, який мусив замінити Віктора, оскільки минулого тижня Віктор заміняв Штоца. Словом, через всю цю катавасію клас знову втрапив у міцні драматургічні обійми Форніц — і тепер дружно працював над створенням реквізиту.

— Ми обговорювали, в якій черговості вплітати квітки. Ну, за квітковою абеткою, щоб краще відображали весь відчай плакальниць, які втратили своїх коханих.

— Блискуча ідея, Міллер. Сподіваюся, ви із Мартою поділитеся своїми висновками з усім класом — щоб вінки були зроблені в одному стилі й краще гармоніювали…

Марта просто шкірою відчувала сповнені доброзичливості й захоплення погляди решти. І всерйоз міркувала над тим, чи вийде провернути той же фокус, що колись спрацював зі Штоцем у роздягальнях спортзалу. Чи вдасться стерти з пам’яті пані Форніц зайве, змінити її спогади?

І цієї миті у двері постукали. На порозі постав Дзвін — із червоною пов’язкою чергового на руці й таким виразом на обличчі, наче щойно уздрів Діда Морозка у плоті.

— Пан Вакенродер хоче позбавити мене ще й цього уроку? — повернулася до малька пані Форніц. — Ще сьогодні зранку мова йшла тільки про два останніх, якщо я не помиляюся!

Дзвін вибачився і повідомив, що це пані завучка розпорядилася. Їй потрібні всі хлопці зі старших класів в актовій залі, негайно.

Вухастий Клаус негайно ж висунув версію про те, навіщо завучці вони потрібні. Та ще й у актовій залі.

Клас іржав, пані Форніц гнівалася, Дзвін терпляче стояв біля дверей і з усіх сил намагався не дивитися на Марту.

Марта хотіла провалитися крізь землю.

Хлопців відправили в актову, але до того пані Форніц повідомила, що докладе всіх зусиль, аби в них уроки не відміняли. І жодного цирку! Жоднісінького! Пан директор, бачте, піклується про те, щоби підняти дух школи, і це в наші нелегкі часи, — а вони вишкіряються! І з кого! Із завуча!

Марта слухала і далі згорала з сорому. За те, що раділа цьому свинству Клауса й із полегшенням думала: ну, хоч тему з вінками зам’яли.

Потім усіх повели до актової, хлопці там уже допомагали циркачам розвантажувати скрині з реквізитом, народ займав місця, нервово глузував, Марта вирішила, що от і випадок розпитати Ніку про Яромира Прекрасного, але — сюрприз-сюрприз! — тут з’явився іменнинник власною парсуною, чмокнув Ніку в щічку, привітався з Мартою і сів поряд.

— Ти як сюди потрапив? — здивувалася Ніка. Пакунок із подарунком для Яромира — обгорнутою в пістрявий папір коробкою з бантом — вона спритно засунула під Мартин стілець.

— Сьогодні раніше відпустили: менеджер дозволив, день народження все-таки. А у вас це надовго?

— Два уроки, — сказала Марта. — Клоуни, фокусники, дресировані тхорики. Для підняття бойового духу.

Яромир подивився на неї. Помітив сережки, і Марті здалося, що на мізерну частку миті вираз його обличчя змінився. Хлопець розгубився? Здивувався?

Та ні, певно, справді здалося.

— Фокусники — це круто, — сказав Яромир. — А коли я вчився, до нас у школу цирк ніколи не приїздив.

Це був чудовий привід поставити йому кілька запитань про минуле — але тут якраз погасили світло, всі заплескали в долоні й на сцену піднявся директор. Пан Вакенродер виглядав неважнецько, говорив повільно, втомлено. Часто озирався за лаштунки, наче до чогось прислухався. Він повідомив, що до нашого міста приїхала славнозвісна циркова трупа, лавреат зарубіжних конкурсів, легенда, кхм-кхм, світової арени! І от — перший виступ в Ортинську відбудеться саме в стінах нашої школи. Те, що ми побачимо сьогодні, кхм-кхм, тільки мала частина того, що привезли наші гості, та краще вони самі про все розкажуть.

Й одразу поряд із ним з’явилася дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, в кумедному строкатому фартушку і з двома сріблястими бантами, кожен розміром із добрячий кавун. Дзвінким бадьорим голосом вона повторила те, що всі вже знали з афіш: безкоштовні виступи, неймовірні метаморфози, справжня магія найвищого ґатунку!..

— Всі учасники нашої трупи закінчували Академію імені Амвросія-Печерника, і всі — з відзнакою! Багато років ми вдосконалювали свою майстерність — і от, маємо честь представити вашій увазі наш найкращий виступ. Так-так, лише один виступ. Він