Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій

«Так і не вдалося з тобою поговорити: (((, — писав Віктор. — Але в школі зараз аврал, тож не дражнитимемо гусей. Звідси пропозиція: у тебе які плани на вихідні;)?»

— Класний? Пані Форніц, ти її не знаєш, здається. О, салат із креветками, супер! Але слухай, він же дорогущий?..

«Так, здогадуюся, що ти спиш, учора я ж тебе півночі тероризував. Прокинешся — напиши, будь ласка».

— Іноді, — сказала Еліза, — треба дозволяти собі маленькі слабкості.

— Слухай, можна я напряму? Якщо це спроби, ну, типу підштовхнути мене до того, щоб усе-таки переїхати… Тільки без образ, добре? Але я поки не готова, чесно.

«Розумію, що, найімовірніше, ти ще спиш. І взагалі — нечемно з мого боку так насідати. Навіть непристойно. Враховуючи, що я ще й твій учитель… Чорт. Знаю, знаю, не в тому ж справа. На думку спадає всяка нісенітниця щодо того, що я десь чимось учора тебе зачепив чи образив. Чи відлякав. Не знаю… Словом, я намагатимусь поки тебе не смикати, а якщо нічого такого — просто пиши. Чи якщо все-таки зачепив/образив, теж напиши, будь ласка. Чи — ні! Ні! Як тобі буде зручно, так і. В. В.»

— Жодних образ, — відмахнулася Еліза. Вона сиділа в коридорі, за столиком, і накладала макіяж. — Я взагалі-то теж люблю салат із креветками. А щодо переїзду — так, вирішити потрібно, і не затягуючи.

Вона помовчала — здійнявши підборіддя, накладала тіні. Марта скористалася паузою: долила собі чаю і, не дивлячись, надрукувала: «Вибач, прийшла й вирубилася, проспала як бабак. Вихідні наче вільні:). Субота???»

Потім прочитала, поміркувала, змінила суботу на неділю.

— Ти чула, що було вчора вночі, коли ви з батьком ходили до Штоца?

— Про обшуки? Ага, хтось неслабо так злив інфу. Гадаєш, це всерйоз? Ну, вони ж, серед іншого, накрили таких людей, які напевно відкупляться. Який тоді сенс?

— Гадаю, сенс є і все всерйоз. — Еліза підвела губи, сховала помаду, повернулася до Марти. — Але я про інше. Вчора біля Трьох Голів єгері знайшли тіло.

Марта ледве чай на себе не вивернула:

— Чиє тіло?

— Поки що невідомо: обличчя сильно знівечене, кишені порожні, жодних документів, нічого такого. Але знаєш… Тільки я прошу тебе: про це нікому ні слова, розумієш?

З Бударою, зрозуміла Марта, вона розмовляла з Бударою. Хоча клялася, що в них — усе. А ти повірила, наївненька.

— А мені ти навіщо розповідаєш? Ну, якщо високий рівень таємності й всяке таке.

Еліза зітхнула:

— Просто дослухай, гаразд? На шиї в нього висіла табличка. Картонна, саморобна… З написом: «Собаці собача смерть».

— Нічого собі! І це просто на площі? Там же поряд клітка із… ну, з бранцями.

— Бранці навряд чи захочуть допомогти єгерям. Але здається, вони нічого не бачили — та й не могли: тіло знайшли в одній із бічних вулиць. Розумієш тепер, навіщо я тобі розповідаю?

Марта згадала їхню недавню розмову. «Але за межу ще не переступили. Кров не пролилася. А коли проллється…»

— На твою думку, це початок… того, про що ти говорила? — Марта похитала головою: — Ні, я все розумію… але ж безглуздо! Один випадок — це ще не різня, не погроми. Ну, посилять патрулі, запровадять обов’язкову комендантську годину…

— Вже запроваджують, — спокійно повідомила Еліза. — Сьогодні оголосять. Так, мені вчора телефонував Будара. Хотів попередити.

— Останнім часом він, як на мене, тільки й робить, що всіх намагається попередити: мене, тебе, Штоца. І звідки в одній людині стільки доброти та турботи про ближніх?..

Еліза витягла запальничку і пачку, клацнула, затягнулася.

Я нарвалася, подумала Марта, і нарвалася, взагалі-то, заслужено. Ох зараз і вигребу!..

— Схоже, — сказала Еліза, — Штоца він попередити не встиг.

— В сенсі?

— Про це мовчатимуть до останнього. Обличчя, нагадаю тобі, знівечене, документів на тілі не знайшли. Але є обручка на ланцюжку. — Вона мізинцем і безіменним лівої тикнула себе в ямку під шиєю. — Таку ж бачили у Штоца. І ще годинник — недорогий, але зі зворотного боку вигравіювано: «Для Л. Ш, на день нашого весілля». Схоже, робив той самий майстер, що й ритування на внутрішній поверхні обручки. А там, — вона знову затягнулася, — «Поки смерть не розлучить нас».

Марта сиділа й дивилася. Все було, як у телику із вимкненим звуком, — коли половину того, що відбувається, просто не розумієш. Не в’їжджаєш, що там коїться й навіщо.

— Зашибись, — сказала вона нарешті. — Зашибись. І вони цілий день втирали нам про «втік» та «зрадник»! От же покидьки.

— Все поки вилами по воді писано. Буде експертиза, розпізнання. До того ж вони не хочуть заздалегідь озвучувати інформацію, щоб не сполохати можливих злочинців.

— І тому ллють на Штоца — покійного Штоца! — все це лайно! І ти їх виправдовуєш!

Марта зірвалася на ноги, вхопила брудну тарілку, виделка зіслизнула, Марта спробувала зловити, але замість цього тільки впустила тарілку — і та з дзвінким, радісним бабахом розлетілася на друзки.

Щось гірке й гаряче раптом підкотилося до горла, просто під щелепу, й Марта ледве не розридалася. Потім вона думала, що, може, й треба було. Що тоді було б легше.

Але вона перехопила в дзеркалі співчутливий погляд Елізи — і відвернулася, закусивши м’якуш великого пальця, заганяючи весь цей жмут назад, ковтаючи його, не дозволяючи вирватися назовні.

Порахувала до десяти. Дивилася за вікно — там вулицею крокували, про щось сперечаючись, кілька мальків, серед них Жук і Дзвін.

«Ми своїх не лишаємо і не зраджуємо. Ми вважаємо, це ницо».

До біса. До біса, до біса, до біса, все до біса.

— Я не виправдовую їх, Марто, — тихо сказала Еліза. — Я хочу, щоб ти знала, що відбувається. Хоча… я й сама, якщо чесно, не знаю, — що саме.

Марта порахувала ще до трьох, для профілактики.

Вийняла палець із рота.

Присіла й почала збирати уламки.

— Вибач, — сказала, — за тарілку. І що накричала. І дякую, що попередила. Поводитимуся обережніше — і взагалі.

Вона викинула уламки, взялася за віник.

— Посуд залиш, я повернусь і помию.

Еліза підійшла і, здається, збиралася обійняти Марту.

— А й залишу, — сказала та. — Дякую. Слухай, мені треба бігти, може, хоч спишу в когось. І Ніка там щось хотіла.

Ніка, як з’ясувалося, хотіла бачити Марту на закритій вечірці для своїх. «У Яромира днюха, і ми вирішили посидіти в кав’яреньці, в тісному колі. У «Дерев’яному гусакові», одразу після уроків. Можна без подарунків, у разі чого».

«Буду, дякую», — відправила Марта.

А сама розмірковувала: якщо Штоца вбили в квартирі, як тіло опинилося на Трьох Голів? Якщо ж тільки на площі — звідки взялася кров у спальні? Поранили, він тікав — але не зміг відірватися від переслідувачів? Однак хто й за що взагалі хотів його вбити? І як він пов’язаний зі зникненням сім’ї Дрона? А з Сиротами, із Драконовими Сиротами?..

І до речі, що позавчора робив Яромир на четвертому поверсі? Якщо