Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій
От тільки Віктор, здається, не курить…
Тоді — навіщо він відчинив вікно? І — почнемо з початку — навіщо ввімкнув воду?
Кілька секунд Марта міркувала, потім витягла із сумки телефон, вхопилася рукою за ручку й обережно, намагаючись не шуміти, підтягнулася. Вікна, ясна річ, були замазані брудно-білою фарбою, але не доверху. Ввімкнувши фронтальну камеру, вона піднесла руку й покрутила під різними кутами.
Толку, чесно кажучи, було мало. В кадр потрапила цегляна стіна, вікна нижнього поверху, дашок над ними… Потім вона побачила сусіднє підвіконня і жовтий целофановий пакет, який висів на шкіряному ремінці. Ремінець був прив’язаний до пожежної драбини, що проходила якраз біля вікна.
Права рука відв’язала його, ліва весь цей час акуратно притримувала пакет. Потім руки з пакетом щезли.
Марта стояла на підвіконні й не знала, як би їй злізти так, щоб не видати себе.
А менше за все їй хотілося, щоб Віктор її зараз викрив.
Тому що відповідь на запитання «що в пакеті?» напрошувалася одна-єдина — і цілком очевидна.
Кістки. Віктор десь зумів-таки роздобути кістки. Потай від Марти. І судячи з пакета, — вже готовий порошок, кілограми три-чотири.
Розумом вона усвідомлювала, що якщо й не сказав — не встиг чи не захотів її підставляти. Але навіщо взагалі притягнув їх до школи? І чому вирішив дістати саме зараз — йому ж повертатися до залу, він що, так із пакетом і піде?
Віктор тим часом зачинив вікно, вимкнув воду і вийшов. Було чути, як віддаляються його кроки; Марта стояла, притулившись лобом до холодного віконного скла, стиснувши кулаки.
Вирішила: нехай зайде до зали, не хочу, щоб мене зараз побачив. Не хочу з ним розмовляти. Нароблю дурниць, наговорю різного, потім буде соромно.
Але до зали він так і не зайшов.
Вийшов на майданчик між поверхами, затримався, почав спускатися. Здається. Звідси вона вже погано розрізняла.
Словом, сидіти далі в туалеті не було жодного сенсу.
Вона нарешті здогадалася зістрибнути з підвіконня. Поклала мобільний у кишеню й визирнула в коридор.
За вікнами потемнішало, потім гримнуло — пішов дощ. Не грізний, кіношний, з блискавками й чорними хмарами, — а звичайний, клейкий, гнилий, від вікон тягнуло холодом, одне стояло незачинене — і вітер смикав тюль, забризкував підвіконня.
І нехай собі йде, подумала Марта, намокне, знатиме.
Вона вже стояла біля дверей до зали, звідти пролунав дружний сміх, потім заплескали в долоні.
Зробити вигляд, що нічого не сталося. Повернутися, сісти поряд із Нікою, помиритися з цими придурками, Чепуруном і Стефом, — а щодо Віктора надалі бути обережнішою. Все, що говорить, ділити на два, ні, на сто!
У залі знову зареготали, весело, щиро, — і їй чомусь розхотілося туди йти.
Спущуся, подивлюсь, сказала вона собі, може, я тут собі навигадувала чортзна-що, дурочка істерична.
Пана Цешлінського вона помітила не одразу. Той спав, привалившись боком до стіни, просто біля рамки на вході, — і не дивно, зазвичай він тут у нічну зміну, а сьогодні замість пана Лущевського, якому Вакенродер дозволив відлежатися після вчорашньої пригоди. Ну і ясно ж, що добу сидіти в школі — ще те задоволення, а років пану Цешлінському під сімдесят.
Марта хотіла пройти якомога тихіше, щоб не будити: скоро дзвоник, сам прокинеться.
А потім помітила темного хробачка, який повільно-повільнісінько виповзав з правої ніздрі вахтера. Жирний темний хробачок.
Вона підбігла, вже не боячись, що розбудить. Навіть рада була б, якби прокинувся.
Цівочка крові докотилася до губи вахтера, перша крапля зірвалася й впала просто на старий светр з оленями.
Власне, це було останнє, що Марта запам’ятала: червона пляма на голові одного з оленів і різкий рух у вікні — точніше, віддзеркалення у ньому.
Чиясь постать. Дуже знайома.
Потім її вдарили по голові — і далі все обірв…
Розділ 15
Наша собача справа
Чомусь найсильніше боліли кісточки. І за-п’яст-ки. І поти-ох! — лиця — ця взагалі розколювалася, наче в неї вкручували величезне тупе свердло.
Було дуже складно не застогнати, особливо в першу мить, коли очуняла і збагнула — згадала, — що попалася.
Той, хто вбив невинного пана Цешлінського, навряд чи зробить виняток для Марти.
Тому — мовчати, терпіти, робити вигляд, що й далі непритомна.
— Навіть не намагайся, — сказали звідкись збоку.
Голос розходився луною, наче вони були в якомусь великому приміщенні. Напівтемному й зимному. Морг? Підвал?
Пахло тут застарілим гаром, потом і чужими сльозами.
Якби не пов’язка на очах… Та зачекай, як він збагнув, що я очуняла?
— Все ж ясно — з твого дихання. Із запаху.
Чоловік, що викрав Марту, помовчав, але вона чула, як щось шурхотить, шелестить, як треться гума об дерево, об метал.
— Я сподівався, що ти розумніша, Баумгертнер. Що здогадаєшся — і відійдеш убік. Чи допоможеш.
Добре, подумала вона, тут я облажалася. Головне — не здаватися і не впадати у відчай.
Вона згадала свій улюблений серіал про Червоного Вовка. Слова інспектора Гримма: завжди затягуйте час. Погоджуйтеся, провокуйте на розмову, ставте додаткові запитання.
— Не можна було просто попросити? Сказати: так і так, Марто, мені потрібна твоя допомога.
Чоловік у неї за спиною засміявся.
Отже, подумала вона, не боїться, що нас можуть почути. Це паскудно.
— Ти досі не зрозуміла, про що йдеться, так? Цікаво, хто і з якого дива назвав тебе Відьмою? Ти ж нічого не відчула! За весь цей час — жодного разу! Ти і зараз просто затягуєш час. Гадаєш, я вб’ю тебе, як убив цього вашого вахтера?
— Його звали пан Цешлінський — і ти це знав! Він заступився за тебе, а ти…
— А я його вирубив, — спокійно сказав Яромир. — Прийде до тями і буде живий-здоровий. Якщо ти не намагатимешся мені завадити і я встигну з усім закінчити.
Не панікуй, сказала собі Марта, очі він тобі закрив — і що з того? Хіба тобі це завадило у роздягальні, коли ти шукала пакунок з кістками? Чи в бібліотеці, коли намагалася вирахувати потрібну книжку?
Розслабся, зосередься. Він явно вимагатиме певного часу. Отже — маєш шанс.
— Як благородно з твого боку, — сказала вона. — Бачу, Ніка в тобі не помилилася: ти справжній лицар. Цікаво тільки, як щодо Штоца? Він теж прийде до тями і буде живий-здоровий? Чи в його випадку ти не встиг з усім закінчити? І довелося… як ти це називаєш? — форсувати події?
Він засміявся, легко і весело. Марта гадала, що нічого вже не
