Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

Там усі мовчали. Дамблдор щось мугикав собі під ніс, почуваючись цілком вільно, але атмосфера в кімнаті була напружена й густа, мов заварний крем, і Гаррі не наважився поглянути на Дурслів, коли сказав:

- Пане професоре... я вже готовий.

- Добре, - зрадів Дамблдор. - Тоді ще одне насамкінець. - І він ще раз звернувся до Дурслів. - Ви, поза сумнівом, знаєте, що через рік Гаррі стане повнолітній...

- Ні, - озвалася вперше після Дамблдорового прибуття тітка Петунія.

- Даруйте? - чемно перепитав Дамблдор.

- Не стане. Він на місяць молодший за Дадлі, а Дадлі виповниться вісімнадцять аж за два роки.

- Ага, - люб’язно погодився Дамблдор, - просто в чаклунському світі повноліття настає в сімнадцять років.

Дядько Вернон пробурмотів «безглуздя», та Дамблдор не звернув на нього уваги.

- Так от, як ви вже знаєте, в країну повернувся чаклун, якого звуть Лорд Волдеморт. Чаклунська спільнота перебуває зараз у стані відкритої війни. Гаррі, якого Лорд Волдеморт уже кілька разів намагався вбити, загрожує небезпека ще більша, ніж тоді, коли я п’ятнадцять років тому залишив його на вашому порозі з листом, у якому повідомив про вбивство його батьків і висловив надію, що ви дбатимете про нього, як про власну дитину.

Дамблдор зробив паузу, і хоч голос його залишався тихим і спокійним, а сам він ніяк не виказував свого гніву, та все ж Гаррі відчув холод, що струменів від нього, й помітив, що Дурслі тісніше попритискалися одне до одного.

- Ви не зробили так, як я просив. Ви не ставилися до Гаррі як до сина. Він не мав од вас нічого, крім зневаги, а незрідка й жорстокості. Єдина втіха - що він бодай уник тієї жахливої шкоди, якої ви завдали оцьому нещасному хлопцеві, що сидить між вами.

Тітка Петунія й дядько Вернон інстинктивно роззирнулися навколо, наче сподівалися побачити, що стискають між собою когось іншого, а не Дадлі.

- Ми... погано поводилися з Дадіком? Та ви що?! - розлючено почав дядько Вернон, але Дамблдор підняв пальця, вимагаючи тиші, і тиша запала так різко, ніби дядькові Вернону відібрало мову.

- Чари, які я наслав п’ятнадцять років тому, забезпечують Гаррі могутній захист, доки він може називати цей дім своїм домом. І хоч він був тут нещасний і небажаний, хоч ви його постійно кривдили, та все ж, хай і неохоче, ви виділили йому тут кімнатку. Ці чари перестануть діяти у ту ж мить, як Гаррі виповниться сімнадцять років; інакше кажучи, тоді, коли він стане дорослим чоловіком. Я прошу лише одного: щоб ви дозволили Гаррі повернутися ще раз у цей будинок, перш ніж він відсвяткує свій сімнадцятий день народження, бо це забезпечить йому захист аж до того часу.

Ніхто з Дурслів не промовив ані слова. Дадлі супився, наче усе ще намагався вирахувати, коли ж це йому завдали шкоди. Дядько Вернон мав такий вигляд, ніби йому щось застрягло в горлі; а ось тітка Петунія вкрилися дивним рум’янцем.

- Гаррі... нам час вирушати, - сказав нарешті Дамблдор, встаючи й розправляючи свою довгу чорну мантію.

- До наступної зустрічі, - попрощався він з Дурслями, з вигляду яких можна було зробити висновок, що вони воліли б відкласти цю зустріч назавжди, а тоді підняв на прощання капелюха і вийшов з кімнати.

- Бувайте, - швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.

- Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, - сказав він, знову виймаючи чарівну паличку. - Я це все відішлю в «Барліг», хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-невидимку... про всяк випадок.

Гаррі ледве витяг плаща з валізи, намагаючись, щоб Дамблдор не помітив, як там усе скидано жужмом. Коли він запхнув плаща у внутрішню кишеню куртки, Дамблдор махнув паличкою - і валіза, клітка й Гедвіґа щезли. Дамблдор ще раз махнув паличкою - і вхідні двері відчинилися просто в холодну імлисту темряву.

- А тепер, Гаррі, вийдемо в ніч і поженемося за тією зрадливою спокусницею - новою пригодою.

- РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ -

Горацій Слизоріг

Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам’яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.

А от Дамблдор - навпаки - здавався цілком спокійним.

- Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, - бадьоро сказав він.

- Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.

- Якщо на нас нападуть, - сказав Дамблдор, - я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу.

- А чому, пане професоре?

- Бо ти зі мною, - спокійно відповів Дамблдор. - Цього достатньо.

В кінці вулички він різко зупинився.

- Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення? - запитав він.

- Не складав, - відповів Гаррі. - Для цього ж треба мати сімнадцять років.

- Це так, - підтвердив Дамблдор. - Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву, якщо ти не проти... ти вже помітив, що моя чарівнопалична рука зараз трошки слабкувата.

Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.

- Дуже добре, - схвалив Дамблдор. - Ну, то рушаймо.

Гаррі відчув, що Дамблдорова рука вислизає, і вчепився в неї ще міцніше: наступної миті все почорніло; щось його страшенно стисло; він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки втиснулися в череп, і тоді...

Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам’ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.

-