Спокута сатани - Марія Кореллі
Я зловтішався, що така сама доля спіткала роман іншого автора під назвою «Марій-епікурієць», який був розхвалений газетярською зграєю, але зазнав невдачі у публіки. Журналісти, з якими я мав зв'язки, почали віддалятись від мене, мов речі, викинені в бурю з корабля в море. Здається, вони бачили, що я не мав наміру справляти для них обіди та вечері, й розуміли, що шлюб із дочкою графа Ельтона піднесе мене на такий суспільний щабель, де Ґраб-стрит не зможе вільно дихати та зручно витягати ноги. Купа золота, на якій я сидів наче на троні, не давала мені наблизитись навіть до задніх дворів та тісних коридорів храму літератури, і я, майже несвідомо для самого себе, віддалявся від цього храму, захищаючи очі, немов проти сонця, і дивлячись здаля на блискучі вежі, куди через високий портик увіходила легка жіноча постать, повернувши увінчану лаврами голівку та всміхаючись до мене з божественним співчуттям, перед тим як піти вклонитися богам.
Утім, якщо спитати пресу, то кожен газетяр сказав би, що я маю великий успіх. Я, тільки я усвідомлював усю гіркоту своєї поразки. Я не зворушив серця публіки; мені не вдалося пробудити моїх читачів з апатії їхнього нудного, банального буденного життя, не вдалося змусити їх повернутись до мене з розкритими обіймами та вигукнути: «Більше, більше цих думок, які втішають і надихають нас! Завдяки їм ми чуємо над життєвими бурями голос Бога!» Я не досяг цього; але, що найгірше, в мене з'явилося переконання, що я міг би досягти цього, якби залишився бідним! У мені було вбито здорову потребу людини − потребу праці.
Я знав, що не мушу нічого робити задля прожиття; що товариство, у якому я обертався, вважало б за дивне, якби я надумав працювати; що тепер я, навпаки, зобов'язаний був витрачати гроші на дурні розваги, оскільки у вищому світі це іменувалося «веселощами». Мої знайомі, не зволікаючи, являлись до мене з порадами, як можна змарнувати надлишок мого багатства. Чому б мені не збудувати собі мармуровий палац на Рив'єрі? Або яхту, яка перевершить «Британію» принца Вельського? Чому б мені не заснувати театр? Не видавати газет? Коли оприлюднювали інформацію про той чи інший нещасний випадок і збирали гроші для полегшення чийогось страждання, я незмінно давав десять гіней і приймав подяку за «щедру допомогу», тоді як для мене десять гіней було все одно, що десять пенсів. Коли зводили пам'ятник якомусь видатному діячеві, котрий, як водиться на світі, був жертвою нерозуміння до самої смерті, я знову виймав свої десять гіней, хоча легко міг би взяти на себе всі витрати на спорудження монумента і при цьому не зубожіти. З усім своїм багатством я не робив нічого гідного похвали. Я не допомагав терплячим трударям, які опановують мудрі науки мистецтва та літератури. Я не розсипав щедрот між убогих, і коли одного разу до мене зайшов священик, худий, із серйозним обличчям і полум'яними очима, щоб із нервовою соромливістю змалювати мені жахливі страждання хворих і голодних вірян та спитати, чи не схочу я віддати належне людинолюбству й хоча б трохи полегшити ці страждання, я − сором сказати! − відпустив його з совереном, і мене вкинули у жар його прості слова: «Нехай благословить вас Господь, я вдячний вам». Я бачив, що сам він був злиденним; я міг би ущасливити його вбогу паству і його самого кількома змахами пера, виписавши чек на суму, втрати якої я б ніколи не відчув; однак я нічого не дав йому, крім однієї золотої монети, й дозволив йому так піти! Він запрошував мене подивитись на його нужденну парафію: «Вірте мені, містере Темпест, − сказав він, − мені було б боляче, якби ви подумали, − як багато заможних людей, на жаль, схильні думати, − що я прошу грошей для вдоволення своїх особистих потреб. Якби ви відвідали парафію та власноруч роздали милостиню, це справило б мені велику втіху й піднесло б дух народу». Я поблажливо всміхнувся й запевнив його, не без іронії в голосі, що я переконаний у чесності та безкорисливості духівництва, а потім послав слугу, щоб той чемно провів його до дверей. І я пам'ятаю, того самого дня я пив за сніданком «Шато-Ікем» по двадцять п'ять шилінгів за пляшку.
Я перелічую ці нібито незначні подробиці тому, що з них складається сутність невблаганних наслідків; але я хочу підкреслити факт, що у своїх вчинках я лише наслідував моїх товаришів. Саме так поводиться переважна більшість багатих людей, і дуже мало таких, хто справді робить добро для держави. Видатні вчинки великодушності не освячують наших літописів. Притулки для вбогих, які засновують деякі аристократи з західної частини Лондона, − це мізерні крихти, що падають із розкішних столів. Ці крихти з острахом подають левові, що лежить біля наших ніг, у намаганні приручити його. Однак лев не спить, він пильнує, і ніхто не візьметься передбачити, що може статися, якщо пробудиться природна злість звіра. Декілька наших багатіїв могли б значно полегшити тяжку нужду вбогих кварталів столиці, якби дослухались до поклику шляхетної безкорисливості, уникаючи канцелярського формалізму й багатослівних аргументів; але вони залишаються в бездіяльності, марнуючи час і гроші лише на власні насолоди. Між тим уже з'являються грізні ознаки народного обурення. Злидар, як сказав худий стурбований священик, не завжди буде терплячим!
Згідно з обіцянкою, що її дав мені князь Ріманський на початку нашого знайомства, він дістав для мене коня на дербі. Цей чудовий румак звався Фосфором, і Лючіо ні за що не хотів сказати, де він його знайшов. Фосфора показали кільком експертам, які були не просто вражені, а буквально ошелешені бездоганними показниками тварини за всіма пунктами. Ріманський настійно просив мене, щоб я не допускав до стайні сторонніх осіб, і Фосфора доглядали лише двоє конюхів. Під час проїздок груми теж ніколи не виставляли коня напоказ. І який же я був здивований, коли Лючіо оголосив, що жокеєм буде його лакей Амієль!
− Боже мій! Хіба він уміє їздити?! − вигукнув я.
− О, як сам диявол! − відповів мій приятель. − Амієль швидко прижене Фосфора до призового стовпа!
Правду кажучи,
