Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін
Звалився він просто на місто. У своїх передсмертних корчах дракон зруйнував його вщент — тільки іскри й головешки посипалися. Заревіло, завирувало озеро.
Величезна хмара пари знялася вгору, біла в місячному сяйві. Засичав, забулькотів водокрут, і все стихло. І то був кінець Смауга й Есгарота — але не Барда.
Місяць брався вище й вище, і вітер віяв дедалі дужчий та холодніший. Той білий туман він розбив на хисткі колони, порвав на біжучі хмарки й погнав на захід, де вони розсіються кошлатими пасмами над болотами побіля Чорного лісу. Тоді темними цятками завидніло багато човнів на озерному плесі, й вітер поніс голоси есгаротян, що оплакували своє загибле місто, свої втрачені статки й зруйновані домівки. Як по правді, їм було за що й дякувати долі, коли б вони про те подумали, але хто б від них того сподівався в таку хвилину! Щонайменше три чверті людності лишилися живі; цілі зосталися їхні ліси, лани, пасовиська й майже всі човни. І дракон був мертвий! Вони ще й не втямили гаразд, що це значить.
Сумними юрбами збиралися вони на західному березі, тремтячи на холодному вітрі.
Найбільше гнівних нарікань було на голову, що покинув місто так рано, в той час як ще були стрільці, ладні захищати Есгарот до останку.
— Може, він і має кебету для буденних справ — особливо для своїх справ, — гомоніли декотрі,— але нікудишній він голова, коли приходить біда!
І голосно славили відвагу Барда та його останній переможний постріл.
— Коли б він не загинув, — казали всі,— ми обрали б його королем.
Бард-Драконобійця, з роду Гіріона! Як жаль, що він мертвий!
Якраз посеред тієї їхньої розмови з мороку підійшов високий чоловік. На ньому не було сухого рубця, мокре чорне волосся спадало йому на чоло й на плечі, його очі палали.
— Бард не загинув! — вигукнув він. — Убивши ворога, він кинувся у воду. Я — Бард, із роду Гіріона, я вбив дракона!
— Король Бард! Король Бард! — загукали есга-ротяни, але голова скреготнув зубами.
— Гіріон був володарем Долу, а не Есгарота, — заявив він. — Ми в Озерному завжди обирали голів з-поміж старих і мудрих, ніколи не терпіли верховодства простих воїнів, які тільки й уміють битися. Нехай “король Бард” іде собі до свого королівства — Діл тепер визволений його доблестю, і нині ніщо не завадить його поверненню. І всі, хто бажає, можуть забиратися з ним, якщо їм миліше холодне каміняччя в затінку гори, ніж зелені береги озера. Хто має розум, зостанеться тут — із надією відбудувати наше місто й зажити згодом у мирі й достатку.
— Ми воліємо короля Барда! — закричали у відповідь люди, що були поруч. — Обридла нам влада старих дідів та грошолюбів!
І ті, що були далі, підхопили:
— Хай живе наш Стрілець, геть багачів! Гамір знявся на весь берег.
— Чи ж я не оцінив належно Барда-стрільця? — обережно заговорив голова (адже Бард стояв поруч нього). — Цієї ночі він заслужив собі почесне місце серед благодійників нашого міста; він гідний здобути безсмертя в багатьох хвалебних піснях. Але чому, о люди? — голова звівся на ноги й заговорив голосно, виразно — Чому всю вину ви складаєте на мене? Хто пробудив дракона з його дрімоти, хотів би я спитати? Хто дістав від нас багаті подарунки й щедру допомогу, хто змусив нас повірити, нібито збудуться пророцтва стародавніх пісень? Хто зіграв на доброті наших сердець і на наших милих мріях? Яке ж золото прислали вони в подяку нам по річці? Драконів вогонь та руїну! Від кого ж нам вимагати відшкодування за наші збитки, допомоги вдовам і сиротам?
Як бачите, голова недарма обіймав свою посаду. Цими своїми словами він добився того, що люди на час зовсім забули про своє бажання обрати нового короля, а спрямували свій гнів на Торіна з його товариством. Гіркі слова, жорстокі звинувачення лунали зусібіч, і дехто з тих, що раніше найзавзятіш виспівували давніх пісень, тепер так само завзято кричали, нібито гноми зумисне підбурили дракона проти них!
— Дурні! — сказав їм Бард. — Навіщо витрачаєте гнівні слова на тих нещасливців? Не сумніваюся, що вони перші загинули у вогні, а вже тоді дракон полетів до нас.
Промовляючи ці слова, він раптом подумав про казковий скарб Самітної гори, що лежав тепер нічий — без сторожа чи господаря, — і враз замовк. А ще він подумав про головині слова, про відбудований Діл, де задзвонять золоті дзвони, — аби тільки знайти людей…
Та ось він заговорив знову:
— Не час нині, голово, обмінюватися лихими словами чи обговорювати плани великих перемін. Нас чекає робота. Я ще послужу тобі, хоча згодом я, може, й подумаю про твої слова й піду на північ із тими, хто захоче піти за мною.
І відійшов — треба було допомогти будувати тимчасовий табір і подбати про хворих та поранених. Але голова тільки провів Барда недобрим поглядом і не підвівся з землі. Він думав багато, а говорив мало — хіба гукне, щоб принесли вогню та їжі.
А Бард ішов поміж людей і чув: мов пожежа, ширилася мова про незмірний скарб, що зостався без сторожа. Люди гомоніли, що скоро буде їм з того скарбу відшкодування за всі їхні страждання і втрати, ще й багатства прибуде стільки, що можна буде купувати розкішні речі з півдня, і ці мрії неабияк утішали знедолених. І то добре було — такої холодної, бездомної ночі. Дах дістався небагатьом (одну з кількох хатин, що стояли на березі, забрав собі голова), і їжі було мало (навіть голова недоїдав). Багато людей похворіло, переживши студену купіль, холод і жахи тієї ночі, й померло згодом, дарма що вибралися неушкоджені із зруйнованого міста. І в наступні дні було ще більше хворості й голодували дуже.
Тим часом Бард узяв проводирство на себе й порядкував, як сам уважав за краще, хоча завжди від імені голови. Нелегке то було завдання: зібрати змучених людей і змусити їх робити все, щоб мали вони дім і захист. Напевне, більшість їх погинула б тієї зими, що поспішала слідом за осінню, коли б не було близької помочі. І поміч надійшла швидко
