Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Gar’ean, — сказала, застерігаючи, зеленоволоса дріада, піднімаючи лук. — N’te va, Gwynbleidd! Ki’rin!

— Thaess aep, Fauve, — несподівано різко відповів відьмак. — M’aespar que va’en, ell’ea? Прошу, стріляй. Якщо ні — то стули пельку й не намагайся мене лякати, бо мене вже нічим не можна налякати. Я мушу порозмовляти із Мільвою Баррінг і зроблю це, подобається воно тобі чи ні. Залишся, Любистку.

Дріада опустила голову. Лук — також.

З туману випірнуло дев’ять коней, і Любисток побачив, що насправді лише шість із них несли вершників. Помітив фігури дріад, які виходили із хащів і йшли назустріч. Зауважив, що трьом вершникам довелося допомагати спускатися з коней і треба було їм допомагати, аби вони зуміли піти в бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади, наче духи, промайнули крізь вітролом і берег, зникли в тумані над Стрічкою. З протилежного берега пролунав крик, іржання коней, плюскіт води. Поету також здалося, що він почув свист стріл. Але в цьому впевненим не був.

— Переслідували їх… — пробурмотів.

Фауве повернулася, стискаючи долоню на перехваті луку.

— Ти співай таку піснь, taedh, — гарикнула. — N’te shaent a’minne, не про Еттаріель. Кохання — ні. Не час. Зараз час убивати, так. Така піснь, так!

— Я, — пробурмотів він, — не винен у тому, що діється…

Дріада хвильку мовчала, дивлячись убік.

— Я теж ні, — сказала й швидко відійшла в гущавину.

Відьмак повернувся десь за годину. Вів двох осідланих коней — Пегаса й гніду кобилу. Чепрак кобили був у крові.

— Це ж конячка ельфів, вірно? Тих, що перейшли річку?

— Так, — відповів Ґеральт. Обличчя і голос його змінилися, були чужими. — Це кобила ельфів. Утім, поки що вона послужить мені. А як матиму можливість, обміняю її на коня, який уміє нести пораненого, а коли поранений падає — залишається біля нього. Схоже, цю кобилу такому не вчили.

— Ми звідси їдемо?

— Ти їдеш, — відьмак кинув поету вуздечку Пегаса. — Бувай, Любистку. Дріади проведуть тебе зо дві милі уверх по річці, щоб ти не натрапив на жовнірів з Брюґґе, які напевне все ще крутяться на тому березі.

— А ти? Залишаєшся тут?

— Ні. Не залишаюся.

— Ти про щось довідався. Від білок. Ти довідався про Цірі, так?

— Бувай, Любистку.

— Ґеральте… Послухай мне…

— Що я маю слухати? — крикнув відьмак, і раптом горло йому перехопило. — Я ж її… Я не можу залишити її на поталу долі. Вона зовсім сама… Вона не може бути самою, Любистку. Ти цього не зрозумієш. Ніхто цього не зрозуміє, але я це знаю. Якщо вона буде самотньою, з нею станеться те саме, що колись… Те, що колись сталося зі мною… Ти цього не зрозумієш…

— Розумію. І тому я їду з тобою.

— Ти здурів. Ти знаєш, куди я збираюся?

— Знаю. Ґеральте, я… Я не сказав тобі всього. Я… Відчуваю себе винним. Я не зробив нічого, я не знав, що треба зробити… Але тепер знаю. Я хочу їхати із тобою. Хочу тебе супроводжувати. Я не сказав тобі… про Цірі, про чутки, які крутяться. Я зустрів знайомих з Ковіру, а ті, у свою чергу, чули доповідь послів, які повернулися з Нільфгарду… Я здогадався, що ті плітки могли дістатися навіть до білок. Що ти вже все знаєш від тих ельфів, які перейшли Стрічку. Але дозволь… аби то я… Аби то я тобі розповів…

Відьмак мовчав довго, безпорадно опустивши руки.

— Стрибай у сідло, — сказав нарешті змученим голосом. — Розповіси мені по дорозі.

Того ранку в палаці Лох Ґрім, літній резиденції імператора, панувала незвичайна біганина. Незвична тому, що будь-яка біганина, рух і пожвавлення були абсолютно невластивими нільфгардській шляхті, а прояви неспокою чи піднесення вважалися за прояв незрілості. Подібна поведінка сприймалася серед нільфгардських вельмож із такою зневагою і доганою, що виказувати пожвавлення чи піднесення соромилася навіть недозріла молодь, від якої мало хто очікував пристойної поведінки.

Утім, того ранку в Лох Ґрімі не було молоді. У Лох Ґрімі молоді не було чого шукати. Величезну тронну залу заповнювали поважні й суворі аристократи, рицарі й придворні, всі як один одягнені в церемоніальну придворну чернь, розбавлену тільки білістю брижів і манжетів. Чоловіків супроводжували нечисленні, але настільки ж поважні й суворі дами, яким звичай дозволяв розцяцьковувати чернь одягу крихтою скромної біжутерії. Усі вдавали, що вони достойні, поважні й суворі. Були ж вони несамовито піднесеними.

— Подейкують, що вона бридка. Худа й бридка.

— Але ж, начебто, королівська кров.

— З неправого ложа?

— Нічого подібного. Легальна.

— Тож вона сяде на троні?

— Якщо імператор так вирішить…

— Грім і блискавка, тільки гляньте на Ардаля еп Даги й на герцога де Ветта… Ото в них обличчя… Наче оцту напилися…

— Тихіше, графе… Ти дивуєшся їхнім обличчям? Якщо плітки підтвердяться, Емгир дасть ляпасу старим родам. Він їх принизить…

— Плітки не підтвердяться. Імператор не візьме шлюб із тією знайдою! Він не може того зробити…

— Емгир може все. Запам’ятайте ці слова, бароне. Слідкуйте за тим, що говорите. Були вже ті, хто твердив, начебто Емгир не може того чи іншого. Закінчували вони на ешафоті.

— Подейкують, що він вже підписав декрет про пожалування для неї. Триста гривень ренти, можете собі уявити.

— І титул принцеси. Чи хтось із вас уже її бачив?

— Відразу після прибуття її віддали під опіку графині Ліддерталь, а дім оточено гвардією.

— Її віддали графині, аби та втовкмачила шмаркачці трохи понять про манери. Говорять, що та ваша принцеса поводиться, наче дівка зі скотного двору…

— Що в тому дивного? Вона походить з Півночі, з варварської Цінтри…

— Тим неправдоподібніші плітки про одруження Емгира. Ні-ні, це абсолютно неможливо. Імператор візьме за дружину доньку де Ветта, як і планувалося. Він не ожениться з тією узурпаторкою!

— Саме час, щоб він одружився хоча б із кимось. З точки зору династії… Саме час, щоб ми отримали малого принца…

— Тож нехай він жениться, але не на цій приблуді!

— Тихіше, без екзальтації. Клянуся вам, шляхетне панство, що до такого зв’язку не дійде. Яка мета могла б бути в такого мар’яжу?

— Це політика, графинє. Ми ведемо війну. Цей зв’язок мав би політичне й стратегічне значення. Династія, з якої походить принцеса, має законні титули й підтверджені ленні права на землі над Нижньою Яррою. Якби вона стала дружиною імператора… Ха, це було б виважене рішення. Гляньте тільки туди,