Брамник - Марина та Сергій Дяченко
Він раптом побачив давно забуту ним удову — ту, що дала притулок на ніч і просила залишитися. Вдову жалили її бджоли; розпухлими губами вона з останніх сил вигукувала:
— Ліси простягають корені до рваної діри, де було сонце! Петля туману на мертвій шиї!
Він жовчно посміхнувся. Тут уже нічого не вдієш — усе нове приходить з муками. За все доводиться платити, одноплемінники.
Звичайно, море відразу вихлюпнуло медузу назад. Він пустив її у воду і сказав «Іди додому», але хвиля, розважаючись, пожбурила її на інший камінь — ще твердіший і сухіший…
Сьогодні я — океан. Я розмажу об камені стільки медуз, скільки мені забажається.
Навіщо рятувати дитину, коли вона все одно помре? Зараз чи пізніше… Їй краще вмерти зараз, бо інакше одного чудового дня вона неодмінно схоче помилуватися стратою. Не заперечуй, обов’язково схоче. Для них, для цих, нема цікавішого видовища…
Як важко рухається засув!
Він ненадовго зупинився, щоб перепочити. А можливо…
Щось змінилося. Смолоскип, як і раніше, чадів у стіні, й тишу порушував тільки важкий із присвистом подих…
Чи ж зовсім тихо?
«Руале… Руале…»
Знову ти. Срібна луска. Гнучкий зелений хвіст. Чорний вогонь у грубці. Колиска за дверима. Але зачекай на мене…
Ти знову грітимешся на пласкому камені, і я підійду обережно, щоб не наполохати тебе тінню…
«Руале! Руале!»
Ні, не проси. Я знаю, як треба. Чекай. Я зроблю свою справу і прийду по тебе.
Голос захлинувся.
Він знову взявся за гарячий метал — і відчув м’який натиск із того боку дверей. Начебто пориви вітру накидалися ззовні, так що важкий засув, наполовину вже відсунутий, ковзав у сталевих петлях.
А, в тебе нетерплячка…
Не терпиться з’явитися в цей тупий, тьмяний, сліпенький світ. Як це буде? Відразу? Потроху? Мені бажається всього відразу, негайно, зараз. Я зберу їх на площу… А в центрі будеш ти, малий з подряпаним носом. Білявенький, доглянутий… Не Ларт і не Ест, це потім, це моя справа. Я їм завинив, що й казати, завинив… Спір із мірошником, адже це було! А ти… Ну що я зробив тобі, скажи? Чому тобі так приємно топтати й глумитися?
Засув здригався. Натиск із того боку наростав. Та зачекай-бо ти, куди поспішаєш…
Він раптом відчув нестерпну втому, яка просто давила, й зіперся на двері, аби встояти на ногах. І відчув, як вони вигинаються. Засув уже ледь тримався.
Я зберу вас на площі… Я хочу, щоб ви зрозуміли. Не співчуття ваше мене цікавить, ніколи у вас не було такої здатності — співчувати. У вас є здатність боятися… Ви отримаєте все, що вам слід отримати. І вода загусне, як чорна кров… Але спочатку — ти, метальнику гнилизни.
Спочатку — ти.
Він заплющив повіки й побачив, як мчить назустріч земля, стелиться, хилиться в скаженій гонці. Десь голосять, десь хрипко волають від жаху. Гарячий вітер з різким незнайомим запахом. Дивне світло — не сонячне і не від вогню, а каламутне, зеленаве, неприродне. І гул, який наростає звіддаля. Від нього волосся стає сторч… А той, що влучно кидає перший, біжить попереду.
Хлопчисько мчить наосліп, зриває голос у немислимому крикові… Змокла світла сорочка на лопатках, які ходором ходять, пристали до потилиці біляві пасма… Він біжить, як бігають останній раз у житті, і йому не доведеться більше ні сміятися, ні вечеряти, ані шпурляти камінням у голубів.
Заплітаються ноги, слабшають, відмовляються служити йому, як і раніше доглянутому, вгодованому. Його накриває тінь — тінь ТОГО, що женеться. Темна, густа тінь, яка паралізує жахом.
Він кричить. Як він кричить! Спотикається, падає, повертає залите слізьми обличчя… Тріщать кістки. Жахливий, нелюдський звук. Усе скінчено.
Він перевів подих.
Невже — все?
Звичайно, можна розтягти цю процедуру.
Стривай. Я не про те.
Я бачу своє відображення у світлих очах, які вискакують із орбіт. Я маю дивний вигляд. Але річ все-таки й не в цьому.
…Його вкриває тінь — тінь ТОГО, що наступає на п’яти. Він кричить. Як він кричить! Спотикається… Випадають із кишені ножик і загорнутий у ганчірку льодяник. Тремтяча маленька рука намагається заслонити обличчя. Липне до скроні мокре пасмо тонкого волосся. Охайна, майже непомітна латочка, любовно поставлена матір’ю. Крапельки поту на носі. Рубець від опіку на правій долоні — допомагав бабці по господарству, схопився за гарячу коцюбу. Бракує зуба у верхньому ряду — бився з сусідськими хлопчиками. Дерев’яна каблучка на мізинці — саморобка, дідів подарунок…
Поглянь на нього. Подивися на них усіх. Отямся і подивись. Вони нещасливі. Ти найбільш винний серед них. Тепер його лють підім’яли під себе втома й роздуми. Я більш винний за них? Перед ким? Свою провину, якщо вона була, я спокутував багато разів. Отже?
Тиша. Двері напружилися, прогинаючись усередину, як гумові.
Одна велика сита пика, що глумиться з нього.
Довше подихай на обмерзле вікно — тоді крізь відтале вічко ти побачиш, як іде сніг. Тонкі пальці швидко мерзнуть… Скніє квітка в горщику на підвіконні.
Подивіться на наречену — рожеве на білому… Рожеві щоки, білі водоспади шовку…
Наш хлопчик ходить, він зробив перший крок! Він уже тупотить, поки невпевнено, але за кілька днів…
Мамо, я приніс тобі льодяник з базару. Я загорнув його в ганчірку, щоб не з’їсти завчасно. Ось, візьми!
Дякую, любий…
Каламутне людське море, повінь нечистот.
Земля тобі пухом. Опускайте.
Ти дуже вдарився? Де болить?
Яблука падають у траву. Спину ломить — нахилятися.
Приходь швидше. Я розігрію вечерю.
Люлі-люлі, вогонь горить, діточкам спатоньки велить…
Відмикай, Ільмарранене, відмикай!
Деренчить у петлях засув.
Та зупиніть же мене, зрадника!
Я проклятий. Я проклятий на всі часи. Зупиніть! Петля туману на мертвій шиї. І дерева спіймають у липке павутиння галузок усіх, хто має крила. І земля присмокчеться, ніби кліщ… Зупиніть.
Йому здавалося, що він засовує засув назад — а руки вийшли з покори і вчепилися в метал, прагнучи відімкнути. Він щосили закричав, і ввіткнувся головою в полум’я смолоскипа. Обпалив волосся, але повернув владу над власними руками.
Назад засув не бажав рухатися. Двері здригалися від ударів дивовижної сили, прогиналися, як картонні. Обпалюючи руки, переборюючи скажений опір, він просував залізний штир на волосинку, на півволосинки. Звідти, ззовні, зненацька долинув сухий
