Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцоґ вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам на прощання руками, відтак піднеслися до склепінчастої стелі церкви і там розтанули…

— Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні…

Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.

Ми з Інною стояли попід стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про диво миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди приходили нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебню за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці й далі розливалося під склепінням церкви і мовби огортало все довкола, що надавало дійству відтінок містерії.

„А знаєш,“ — звернувся я до Інни, кинувши сторожкий погляд у стелю. — „Якби зараз ми були десь у лісі просто неба, я почувався б набагато безпечніше, ніж тут. Маю таке враження, що кожна стіна в цьому замку приховує загрозу… А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить.“

„Я теж про це думаю,“ — відповіла Інна. — „І також збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони становлять серйозну загрозу; принаймні не більшу, ніж сам Женес. Щоправда, ми досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки… У тебе є якісь міркування з цього приводу?“

„Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам вдалося звільнити душі герцоґових дітей… вірніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от щодо персня маю здогади. Схоже, це той самий талісман, що колись захистив Бодуена де Бресі від маґії Женеса. Пам’ятаєш, у листі йшлося про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцоґа при реконструкції церкви?“

„Атож. Гадаєш, він?“

„У цьому я майже не сумніваюся. Очевидно, під час будівельних робіт гробницю було пошкоджено, і таким чином перстень потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, а один із них, герцоґ Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім’ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надітий на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який маґічний вплив на людину.“

„Й одночасно перекриває їй доступ до сил,“ — додала Інна.  — „Женес мусив зняти персня, щоб знову вдатися до маґії… хоча це його не врятувало. Можливо, саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару ‘мортири’ де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надіти, коли впала брама.“

„Все це дуже цікаво,“ — погодився я. — „Та зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Щось інше. Щось, пов’язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії…“

„Отож-бо, Владе!“

„Що?“

„Вежа! Ось тобі ця обставина. За тисячу років змінилося все, крім Женеса й вежі. Вона знов опинилась у центрі конфлікту — і це не просто збіг, тут криється щось вагоміше. Ми забули про головне: що Женес робив на вежі? Шукав палицю? Навряд. Сумніваюся, що вона пролежала там дев’ять з гаком сторіч. І Рівал де Каерден уже напевно мав би забрати її звідти. Та якщо навіть палиці ніхто не чіпав, і Женес шукав саме її, це однаково не пояснює його подальших учинків. Заволодівши палицею, він не забрався геть, а залишився на верхній терасі й заповзявся там чаклувати. Але чому там? Чому не в якомусь іншому місці, де йому ніхто не міг завадити? Є лише одне пояснення: те, що хотів зробити Женес, могло бути зроблено лише на вежі. Він замишляв щось серйозне і дуже небезпечне… Але що?“

Ми подивилися на вплавлену в кам’яну плиту перед вівтарем палицю, що випромінювала блакитне сяйво. Це був дуже потужний і складний маґічний інструмент. Нам бракувало знань та досвіду, щоб розібратися в його функціонуванні. Ми могли лише робити припущення, покладаючись на свою логіку та інтуїцію…

„Саме так,“ — сказала Інна, відгукуючись на мої думки. — „Більше нам нічого не залишається… Отже, міркуймо логічно. Палиця звільнила душі герцоґових дітей, зняла з них Женесове прокляття. А позаяк ми нічого з нею не робили, то її активізував і налаштував сам Женес. Навіщо? Не думаю, що він мав намір звільнити душі своїх рабів, навіть після їхньої смерті.“

„Якщо палиця налаштована на звільнення,“ — припустив я, — „то, можливо, Женес хотів відкрити для когось шлях. Чи для чогось. Ми завадили йому, а потім мимохіть застосували вже активізовану палицю, щоб зняти прокляття з Сіґурда та Ґійома.“

„Цілком можливо. Принаймні, слід уважно оглянути вежу. Ми мусили зробити це відразу.“

„То ходімо,“ — погодився я і, не зволікаючи ні секунди, став пробиратися до виходу. Інна рушила за мною.

У церкві ніде було яблуку впасти, проте люди шанобливо розступалися перед нами. Опинившись на подвір’ї, ми побачили, що довкола південної вежі виставлено охорону. Вартові без зайвих церемоній віднаджували допитливих мешканців замку, які будь-що прагнули побувати на місці останньої сутички з чорним чаклуном.

Ми підійшли до вежі з упевненим виглядом людей, яких ця заборона не стосується.

— Всередині хтось є? — недбало запитав я.

— Лише кіт ваших світлостей, — відповів один із вартових. — Він заявив, що наказ пана герцоґа його не обходить, і навідсіч відмовився йти. — Вояк безпорадно