Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з’їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався — причому так ґрунтовно, що навіть запідозрив у себе психоз.
Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв.
На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.
„Слухай-но, Владиславе,“ — звернувся я сам до себе. — „Кіт, який уміє розмовляти — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові.“
„Що правда, то правда,“ — погодився я з собою. — „Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Арґументи на зразок: ‘цього не може бути, бо цього ніяк не може бути’ не для мене.“
— Знаєш, друже, — звернувся до кота. — Я оце добряче подумав і…
— І що?
— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.
— Сміливе зізнання, — промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, набагато розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.
— Інна, це хто? — запитав я.
— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звати Леопольд.
— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?
— Так, дякую.
— Більше нічого не хочеш?
— Ну, якщо є молоко…
— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.
Кіт недбало махнув передньою лапою:
— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.
— У такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.
— Атож, — погодився Леопольд.
Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався в кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:
— Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що, за бажання, вони здатні навчитися говорити по-людському.
— Чому це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги…
— Авжеж! — обурено урвав мене Леопольд. — Та кого ті папуги з їхнім мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздріли… Не всі, звичайно, — визнав він, — але більшість.
— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.
— Однак, — правив своєї Леопольд, — це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.
Останні слова змусили мене підхопитися.
— Це через тебе?! — вражено вигукнув я.
Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.
— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Навіщо було мене викрадати.
Я трохи розслабився і знову приліг.
— То вони тебе викрали?
— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся у кріслі. Ліве око він заплющив, а правим незмигно втупився в мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.
— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.
— Ми, коти, взагалі дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо.
— І як це сталося? — поцікавився я.
— Повір, я цього не хотів. Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.
Я полегшено зітхнув:
— Добре, що не здогадався.
Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.
— Це ж чому?
— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш, — від цієї думки я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захопливе і, зрештою, неймовірне явище. Кіт, що розмовляє, — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.
— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так гмикав. — А яка була перша?
— Моє народження, певна річ.
— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авті. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути за першої-ліпшої нагоди, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив рішучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого…
— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.
— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоч, як на мене, невелика різниця. Інна теж
