Карпатська казка, або За десять днів до Купала - Наталія Довгопол

Дівчата з радістю прийняли червоні коралі й зараз же прикрасили ними свої тонкі шиї.

– Дякую, ніколи в житті мені не було так затишно, як сьогодні, – сказала Ксеня.

Її очі зблиснули щасливими вогниками, відбившись у очах Іванка. Леся іронічно всміхнулася, а Маринка лише задумливо обвела їх поглядом.

Після вечері Ксеня вийшла на вулицю. Сонце вже заходило за гори, розмальовуючи небо в барвисті кольори. Цей день приніс стільки переживань, що не було часу навіть спокійно про все подумати. До Купала лишалося десять днів, а отже, вони проведуть ще десять щасливих днів тут, серед гір, до того, як повернутися додому. Мамі, напевно, уже сповістили, що вони загубилися, а тато неодмінно сам виїхав їх шукати…

Тихими кроками підійшов Іванко й ледь чутно сів поруч.

– Вам, мабуть, тут дуже самотньо, удвох серед гір… – задумливо сказала Ксеня.

Іванко перевів погляд у далечінь, де у світлі призахідного сонця червоніли хмари.

– До всього можна звикнути. Проте, іноді зникає бажання жити. Ти бачиш, як люди з навколишніх сіл старіють, як змінюється світ, а ти, ніби й залишаєшся тим самим, але тобі вже ніколи не повернутися назад у свій час… і свій світ… Ваш приїзд ніби влив потік свіжого повітря в мою душу, – посміхнувся Іванко й Ксені від того потепліло на серці.

– Я хотів подарувати тобі ще один маленький оберіг. Він з’єднує між собою дві стихії, – Іванко понишпорив у торбинці й вийняв тоненький золотий перстеник із викарбуваними на ньому кругами та хвилями. – Це символи небесного вогню й води – наші з сестрою знаки.

– Ваші знаки?

– Справа в тому, що після нашої Купальської жертви ми отримали дар – підкорювати стихії. Маринка може керувати водою, а я – вогнем. Цей перстень дала мені сама Покровителька любові, Квітнева Пані Лада, ще коли вона жила між людей у Яві, і сама приносила людям весну.

– А що з нею зараз? – машинально спитала Ксеня, розглядаючи малесенький золотий перстень, що розмістився на мізинці її правиці.

– Уже кількасот років, як вона оселилась у Наві. Побудувала на Чорній горі собі палац із гірського кришталю і не хоче нікого бачити.

– Вона там зовсім сама? – жахнулася Ксеня, яка більше всього на світі боялась самотності.

– Чому ж, зі своїми служницями.

– А хто ж тепер приносить весну?

– Ластівки, – серйозно відповів Іванко.

Наступного дня Леся прокинулася рано вранці. Вона не звикла прокидатися рано, але її морив докучливий сон. Ксеня вже сиділа на ліжку й підперезувала свою вишиванку тканим поясом.

– Котра година? – тихо спитала Леся.

– Не знаю, мобільний сів. Але сонце тільки встало. Що це з тобою сталося, ти ж так рано ніколи не прокидаєшся? – саркастично зауважила старша сестра, коли побачила, що Леся теж одягає сорочку.

– Сон якийсь дивний наснився, не хочу більше спати, – відповіла та, намагаючись не зважати на іронію сестри. – Хочеш знати, що мені приснилося?

– Не дуже, але ж ти все одно розкажеш, – байдуже знизала плечима Ксеня, розчісуючи гребенем руде волосся.

– Мені снилося нічне небо, і воно все було укрите хмарами, без єдиної зірочки. І от стоїмо ми з тобою, дивимося на небо, а з гір спускається туман. Раптом до нас підбігає собака. Гарний такий, лащиться. Ти його гладиш по голові, а він зненацька кусає тебе за руку.

Леся перевела подих.

– А знаєш, що це означає?

– Навіть не уявляю.

– Хмари уночі – на неприємне відкриття, а укус собаки означає зраду.

– Дурниці! – за своєю звичкою відмахнулась Ксеня від молодшої сестри. – Ти завжди чогось начитаєшся, а потім тобі жахи сняться.

– Коли я говорила про Блуд, ти теж сказала, що то дурниці, – ображено шмигнула носом Леся, виходячи із хати слідом за Ксенею. – І в мавок ти не вірила…

Вранішня роса приємно омивала босі ноги. На гілках заливалися співом птахи. Оповиті туманом гори, немов зачаровані стіни фортеці, височіли навколо.

Із дровника почулися стишені голоси. Сестри перезирнулися і радісно пішли на звук, із надією побажати господарям доброго ранку. Але не дійшовши кількох кроків, дівчата застигли на місці – Іванко з Мариною про щось сперечалися.

– То ти не збираєшся їм нічого розповідати? – роздратовано викрикнув дзвінкий жіночий голос. – Так і триматимеш їх тут до самого Купала?

– Їм тут безпечніше, – спокійним холодним голосом відчеканив Іванко.

– Ми не маємо права розпоряджатися їхніми життями! Ми повинні дати їм можливість обрати самим. Ти чудово знаєш, якщо до Купала вони не повернуться назад в Яв, то залишаться тут назавжди. І ти не питав, чи вони цього хочуть?!

– А нас хтось питав?! – нарешті втративши самовладання, крикнув Іванко у відповідь. – Ми не мали вибору! Тепер вибору не мають вони. Заради спасіння їхнього власного світу, із часом вони зрозуміють…

– Але ж у них є вибір! – перебила його слова Маринка. – Можна знайти Полуденицю й примусити її відвести дітей назад.

– Тобі ж прекрасно відомо, що знайти Полуденицю неможливо! Вона сама знаходить тебе, коли того забажає. За ті сотні років, що ми тут живемо, я вже втомився робити наперед приречене на невдачу!

– Є ще Лада, – уже спокійним, рівним голосом сказала дівчина.

– Повести двох зніжених міських дітей на вершину Чорногори, манівцями, де роєм роїться вся Карпатська нечисть? Благати в хворої життям Лади, яка тепер скидається більше на володарку пітьми, ніж на покровительку весни й кохання, врятувати світ? Я не допущу, щоб Мара вирвалася на волю!

Відголоси сварки продовжували лунати з дровника, але Ксеня більше нічого не чула. Вона з силою вхопила сестру за руку й побігла геть.

– Куди ми? – перелякано прошепотіла Леся.

– Наберемо дорогою живої води й подамося в найближче село, а звідти спитаєм дорогу на Чорну гору.

– Ти знаєш, як дістатись до села? – здивувалась Леся.

– Мені Іванко вчора обмовився… зр-радник! Як він міг нам нічого не сказати?!

Криниця з живою водою знаходилась в найвіддаленішому куточку двору. Тут било гірське джерело, укрите дерев’яним дахом. Тут таки розташовувались лави для подорожніх, а на столику стояли філіжанки та горнята – маленькі горщики, у які перехожі могли набрати води й узяти з собою.

Набравши по горнятку живої водиці, щільно затуливши корками і привʼязавши їх до поясів, дівчата побігли по дорозі в бік, де мало б розташуватися село.

Кам’яниста дорога пішла угору, і сестри, виснажені ранішньою пробіжкою, зупинились перепочити. Дуже хотілося їсти, але єдиною їжею навколо видавався кислючий кінський щавель. Ягоди лише починали цвісти. Навіть сунички, які на