Карпатська казка, або За десять днів до Купала - Наталія Довгопол
– Ксеню, скажи мені, що я сплю… – прошепотіла сестрі Леся.
– Тоді вони сняться нам обом… а я завжди думала, що нам не можуть снитися однакові сни…
– Чому? – якось не до речі спитала Леся.
– Ну… бо ми з тобою надто різні. Як думаєш, – додала вона, – хто така ця Нічна Пані?
Зненацька пісня обірвалася, і нявки розсипались по галявині, ховаючи полонянок за своїми спинами.
– Добридень, красуні, – почувся насмішкуватий чоловічий голос. – З Русаліями, будьте здорові!
Нявки лише мовчки покосилися на несподіваного гостя, тісніше змикаючись навколо сестер, закриваючи їх собою.
– Здоровий був, Іванко, – відповіла темноволоса, яка виявилась в них за старшу. – Заблукав, може, чи полотна прийшов позичити? – сказала вона, знімаючи з себе шматок домотканого льону – свій єдиний одяг.
Той, кого назвали Іванком, лише презирливо хмикнув.
– Людей хочу забрати. Собі до гурту. Бо ми з Маринкою зовсім знудилися самі серед гір.
– Як наловимо яких – неодмінно прямо до порогу приведемо…
– Та ні, мені не треба до порогу, красно дякую! Я й сам доведу, ось тільки віддайте тих дітей, що ховаєте за спинами.
– Нікого ми, Іваночку, не ховаємо…
– Справді? Тоді перевіримо! – почувся плескіт води, а нявки, що стояли попереду полонянок коротко скрикнули й зайшлися білим паром, вмить перетворившись у пухнасті хмаринки, які легко попливли за вітром над головами здивованих дітей і переляканих нявок.
Коли хмаринки розвіялися, сестри змогли розгледіти новоприбулого. Світле волосся неслухняно спадало на плечі й засмагле обличчя, злегка прикриваючи голубі, майже прозорі очі, що немовби випромінювали світло. Вдягнений у простору полотняну сорочку, ледь вишиту червоним на грудях, і такі ж самі полотняні штани, він нагадував простакуватого героя української казки. «Івасик-Телесик», – промайнуло в Ксениній голові.
Довго не роздумуючи, Іванко вхопив обох дівчат за руки і, не кажучи ні слова, швидко повів за собою. Нявки перелякано дивилися слідом, і лише старша засичала:
– Вона тобі цього так просто не пробачить…
Але Іванко вже швидко йшов геть – навпростець через повалені дерева й малинники, міцно тримаючи за руки обох сестер. Ксеня знову роздирала об колючі чагарники ледь прикриті сукенкою ноги, але мовчала, зціпивши зуби, із заздрістю думаючи про довгі джинси та кросівки, що зручно умостилися на ногах сестри.
Коли білотілі нявки щезли з виду, Іванко стишив хід і відпустив нарешті руки дівчат. Леся розім’яла пальці, які затекли від потиску сильної руки хлопця, і нерішуче запитала:
– А ви убили тих двох нявок?
Піднявши на неї здивований погляд і переводячи дух, Іванко посміхнувся:
– Вони і так були мертві – вони ж нявки! Хіба ви не знаєте, що нявки – це душі померлих неприродною смертю? Убитих і самогубців, тих, що пішли раніше часу.
– А чим ви їх… убили?
– Живою водою. Маю цілий колодязь у господі.
– Це туди ми зараз ідемо? – підвела очі Ксеня. – До вас додому?
Іванко кивнув. Він на мить затримав погляд на Ксениному личку й знову втупився в далечінь.
– Нам би на дорогу до Лугів… Нас, певно, уже всюди шукають, – сказала старша сестра, а про себе подумала, що зовсім він не простий, їхній рятівник. Щось благородне було й у його поставі, і в приємних рисах обличчя, і в далекому, ніби нетутешньому, погляді його світлих очей. Ні, зовсім не Івасик-Телесик, а справжній лицар!
Іванко лише сумно похитав головою.
– Розкажіть мені, як ви сюди потрапили, – після недовгої мовчанки сказав він. – Можливо, тоді я зможу допомогти вам. Я ж бачу, що ви не з цього світу…
– Тобто як… не з цього світу? – прошепотіла Леся.
Відповіді не було. Юнак вдав, що роздивляється вкриті туманами вершини гір, і про щось напружено думав.
– Нявки казали, що вони чекали саме на нас, – знову сказала Леся. – Чому? Ми ж звичайні люди…
– Справді? Вони так казали? – повів бровою він. – Щоб дати відповідь, ластів’ята, я маю спершу дізнатися, як ви тут опинилися, – знову повторив Іванко, звертаючись здебільшого до Ксені.
Ксеня зітхнула й коротко описала сьогоднішній ранок.
– Ми приїхали в санаторій…
– У що? – перепитав Іванко.
– У санаторій, – здивовано розвела руками Ксеня. – Відпочивати, інакше кажучи… А сьогодні вранці пішли купатися в Чорній Тисі і… – Ксеня вирішила замовчати подробиці, – загубилися удвох серед гір. Потім зустріли жінку в білій сорочці до п’ят, а вона, замість того, щоб вивести на дорогу, іще далі завела нас у ліс…
– Ні, мої любі, – похитав головою Іванко, починаючи дещо розуміти. – Вона вас завела не просто в ліс… Ця жінка – Полудениця. Зазвичай, вона з’являється опівдні й заводить випадкових подорожніх у саму гущавину. Але, але ви зустрілися їй зовсім не випадково, і завела вона вас далеко-далеко.
Іванко сумно посміхнувся, та так, що всередині у Ксені все захололо.
– Вона завела вас не просто у ліс, – продовжував юнак. – Вона завела вас у Нав…
– Куди? – в один голос викрикнули сестри.
– Нав – це царство мертвих у слов’янській міфології… – за мить зорієнтувалася Леся.
Іванко всміхнувся:
– Розумна дитина.
– Тобто…? – Ксеня відсахнулася, із жахом поглянувши на Іванка, що виблискував на сонці золотавими кучерями. – Ти теж… мертвий?
Сумна посмішка не сходила з обличчя Іванка і дівчатам стало моторошно. Вони уповільнили ходу, і кожен крок луною відбивався в головах.
– Я спробую вам все пояснити, лише дістанемося дому. Познайомлю вас із моєю Маринкою. Вона буде рада вас бачити, – сказав він.
«У нього є якась Маринка», – зовсім недоречно майнуло в Ксениній голові, і вона піймала себе на думці, що ревнує малознайомого мертвого хлопця до невідомої панночки. «Але руки у нього теплі!», – наостанок подумала вона.
Її думки перебив радісний зойк Лесі:
– О, то це ваша хатинка! Така гарна, як намальована!
Оточений ріденькою карпатською огорожею, на схилі гори виднівся дерев’яний зруб під солом’яною стріхою, а навколо розкинувся тінистий яблуневий сад, обсаджений рядками яскравих квітів.
Тендітна, ніби виткана з повітря, дівчина, стояла на порозі, вдивляючись у обличчя гостей. Русяве волосся було заплетене в довгу косу й перевите синьою стрічкою. Її приємне кругле личко мало дитячі риси, і лише блакитні, зовсім не дитячі, очі вказували, що дівчина старша, ніж здається.
– Це моя сестра – Маринка, – сказав Іванко, коли дівчата зайшли у двір.
«Хух, усього лиш сестра», – чомусь із полегшенням
