Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

— Так, — сказала вона… Вона чи луна.

Проминула хвіртку свого колишнього майбутнього дому. Пройшла повз будинок сусідів; на другому поверсі інтимно проглядав з-за тонкої фіранки нічник, упівголоса бурмотів про щось магнітофон. Мабуть, про вірну і вічну любов.

Івга вкотре здолала спалах розпачу; зупинилася під ліхтарем, понад силу розціпила зсудомлені пальці.

Великий Інквізитор Клавдій Старж, Віжна. Палац Інквізиції, приймальня, телефон… Домашня адреса: площа Переможного Штурму вісім, квартира чотири… Телефон…

Вона зім’яла картон і запхала в щілину між стовбуром ліхтаря і чиєюсь примхливою огорожею.

На мокрій долоні залишився червоний прямокутник запаленої шкіри. Наче від опіку.

Рейсовий автобус завітав до неї на світанку, коли вона вже й не чекала.

Івга кілька годин прокуняла на зупинці, на жорсткому сидінні порожнього павільйончика, прокинулася від холоду і станцювала на вологому шосе щось на зразок запальної мамби; шкода — Назар не був свідком цього танку відчаю. Стрибаючи на слизькій дорозі, вона мовчки висловила світові свою невтішну думку про нього.

Вибилась із сил і зігрілася одночасно; саме цієї миті доля поблажливо поплескала її по щоці; з-за далекого повороту виринув червоний, як калина восени, автобус.

У салоні було тепло, навіть задушливо; вузьким проходом між м’якими спинками Івга пройшла в кінець автобуса й сіла на порожнє сидіння поруч зі смутною жінкою, чиє обличчя аж до очей потопало в закоті теплого светра.

Літній пасажир у кріслі навпроти шарудів газетою; назви були якісь ватяні, без форми й сенсу, Івзі кинулась у вічі лише одна фраза: «І оскільки агресивність будь-якої відьми з роками зростає…»

Літній перегорнув газету, не дозволяючи Івзі пригледітися.

Жінка поруч була вкрай виснаженою і, швидше за все, хворою; над широким коміром светра невиразно вимальовувалося бліде, як крейда, чоло, під рідкими бровами втомлено кліпали тьмяні відчужені очі. Другий сусіда — хлопець у такій куцій рибальській куртці, що з рукавів її по лікті виглядали його великі маслакуваті руки, — солодко спав. Ось і все; Івга стулила повіки.

Їй примарилось, наче вона спить у ліжку Назара в його тісній міській квартирці; над демонстративно бідним і дещо занедбаним студентським житлом плив розкішний абажур — іспанський ґалеон під усіма вітрилами. Назар тиждень милувався ним у вітрині антикварної крамниці, а коли, нарешті, з’явився купувати, за прилавком стояла вогняно-руда дівчина з очима веселої лисиці…

Івга посміхалася уві сні. Її рука, що міцно стискала бильце крісла, була на жорсткому плечі Назара; вітрильник сяяв зсередини, і тому на кожну річ у кімнаті лягала химерна тінь. М’яко хиталася палуба…

Здригнулась і завмерла; аніж так просинатися, краще взагалі ніколи не бачити сновидінь. Автобув стояв… і в тиші салону було щось неприродне.

— Шановні пасажири, служба «Чугайстир» просить вибачити за невеличку незручність…

Вона розплющила очі. Маслакуватий хлопець також прокинувся і злякано вирячився на тих, хто постав у проході.

Їх було троє, і їм було тісно. Той, хто скоромовкою вимовляв давно завчену фразу, був жилавий і сухорлявий; інших двох Івга не розгледіла.

На всіх трьох — облягаючі чорні костюми та вільні лейбики зі штучного хутра; у кожного на шиї — ланцюжок зі срібною пластинкою-посвідченням.

Салон мовчав. Івга напружилась і схилила голову.

— Плановий огляд, — продовжував сухорлявий. — Попрошу всіх залишатися на своїх місцях… Осіб жіночої статі попрошу дивитися мені в очі.

Руда втягнула голову в плечі.

Пластиковий килимок на підлозі ледь поскрипував під м’якими кроками сухорлявого; двоє його супутників трималися на відстані метра позад нього. Щось обурено мовила огрядна жінка з перших рядів — чугайстри не звернули на неї уваги. Івга чула, як розпружуються, навіть жартують пасажири, які залишаються в них за спиною; сусідка її з головою втонула у вовняному комірі.

Сухорлявий зупинився перед Івгою. Вона покірно здійняла свій зацькований погляд — наче зважуючись на обтяжливу, але необхідну медичну процедуру. Чугайстир упіймав його та хижо подався допереду, його зіниці вхопили її і потягли в незриму, проте чітко відчутну безодню — але на півдорозі розчаровано кинули, наче мішок із ганчір’ям.

— Відьма, — вимовили губи сухорлявого. Точніше, починали вимовляти, коли тісний простір салону пронизав зойк.

Сусідка Івги волала, мов божевільна, і голос її намертво уґвинчувався у вуха. Івга відсахнулась і ледве не впала на маслакуватого хлопця.

Знекровлене обличчя, яке нарешті виринуло з сірого коміру, було спотворене жахом; виснажені руки, якими жінка намагалася затулитись, здавалися пазуристими лапами птаха:

— Н-ні… Ні…

Двоє виступили з-за спини сухорлявого й потягнули її до виходу; услід їм паралізованим автобусом плив шепіт: нявка… нава… нав…

Сухорлявий затримався. Скоса позирнув на руду дівчину; наче струшуючи дрібку, провів по губі пальцем. Постояв, вагаючись — і рушив до виходу. «Нявка… тут… в автобусі… нявка», — бурмотіли збуджені, злегка захриплі голоси.

Біля дверей Чугайстир обернувся:

— Наша служба вдячна вам за сприяння у затриманні особливо небезпечної істоти, що називається навою. Щасливої дороги…

Івга не бажала дивитись, але все ж озирнулась і поглянула у вікно.

Та, яка нещодавно сиділа поруч, усе ще кричала, тільки глухо, й автобусне скло майже поглинало звук. Нявка стояла на колінах, на узбіччі, і неприродно великі очі її були заволочені жахом. Широко роззявлений рот; Івзі видавалося, що чує разом із криком слова недоладної молитви.

Сухорлявий і двоє його співпрацівників неквапливо оточили нявку, так, що вона виявилася центром рівностороннього трикутника; їхні розкинуті руки