Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Що ще він міг сказати?!

— Діти… сплять. Я скажу їм… що ти… приходила.

Заперечний порух голови.

Він підвівся. Зробив крок. І ще… Ще; варто простягнути руку — і пальці відчують тканину її сорочки. Тепло її шкіри. Дотик волосся.

І все повернеться.

Забув про чисте вогнище. Забув про відьму — безтямно тягнувся у темряву, за тією, під чиїми ногами не хилилися трави. Вона відступала, наче ваблячи, всміхалася збентежено безтілесними вустами.

— Заче… кай…

Обличчя її раптом змінилось. Тепер у тьмяних очах жінки стояв жах; вона дивилася йому за спину.

Він озирнувся.

Там, де серед темряви палало полум’я, стояв Чугайстир.

Лісовик, що полює на нявок. Який прийшов задля того, аби зжерти цю жінку, нявку, нав.

І хоча біла постать уже розчинилась у мороці лісу — чоловік знав, як легко Чугайстир наздожене її. За мить.

Він ступив уперед, білими пальцями стискаючи непотрібну бартку. Що Чугайстрові до малого топірця з гострим лезом. Людям відомий лише один спосіб зупинити його. Ненадовго…

Широким жестом чоловік розкинув руки:

— Потанцюймо? Потанцюймо, дядьку!

Лісове породження мовчало, на широкому обличчі, вкритому кільчастим хутром, проступив глум. Надто близько нявка, жадана здобич. Чугайстир не припинить полювання навіть заради улюбленої втіхи…

— Танцюймо?! — чоловік хвацько присів, і бартка в його руках закрутилася широким сяйливим колом.

— Навіщо стоїш на моєму шляху? — спитав Чугайстир. Голос — наче поскрип старої смереки.

Чоловік зупинився і трохи не впустив топірця.

— Нявка несе тобі смерть, — чорні собачі губи Чугайстра розтягнулися в усміху. — Та все ж ти не хочеш, аби я знищив її?

Чоловік мовчав, Чугайстир нахилився до нього:

— Хай ти здолаєш відьму — нявки тобі не здолати, бо вона — це почасти ти сам… Ти не боїшся жити — та все ж не бажаєш, аби я знищив твою наву?

Людина мовчала.

— Добре ж, — сказав Чугайстир, і від голосу його злякано здригнулись ялиці. — Най твоя нявка затягне тебе в імлу понад урвищем.

Лісовик пішов.

Смерекове віття на шляху його не тремтіло.

… І тоді Івга дозволила собі розпружитись. Уперше за останній час.

Людина, яка всі ці дні сторожко вивчала її, нарешті заспокоїлась і навіть розцвіла. Від якогось із жартів рудої, мов соняшник, дівчини її майбутній свекор розреготався до сліз — коли ж відсміявся, зажадав, аби невістка припинила величати його «професором», а називала, як належиться — «тато». І вона розквітнула й собі.

Так починався вечір у родинному колі… І коло вогню; Івга сама розкладала багаття посеред галявини для вечірок.

… — Серденько аби бажало, інше все ж аби могло! — Професор виявився просто-таки «душею товариства». — Там, де двоє, скоро й третій, там, де троє, стане десять; п’ємо, щоби було, діти, нас чимбільш у цьому світі!..

У високих вікнах її майбутнього дому палало червоне призахідне сонце. Вікнах будинку, своїм череп’яним дахом і, головне, балконом, повитим виноградною лозою схожого на етикетку від пляшки старого вина. Тремтів у височині сяйливий мідяний флюгер. Через двір чвалав Назар, несучи під пахвою кошик зі стравами, і постійно щось губив — то рушник, то серветки, то картоплину.

А «тато» наладнав мандоліну; репертуар цього поважного чоловіка складався здебільше з пустотливих, грайливих пісень. Від сміху Івга двічі впустила у вогнище канапку; «душа товариства» зблискував очима і плів таке, від чого проступав сором’язливий рум’янець навіть у Назара.

Раптом професор притиснув струни долонею, поглянув у полум’я — і почав зовсім іншим тоном, щось співуче, з драматичним сюжетом, де і морячка, і зеленоволоса русалка жадали отримати красеня-капітана…

Назар ліг у траву, і голова його впокоїлася на колінах Івги. «Тато» незворушно відкоркував чергову пляшку, одним ковтком відсьорбнув півкелиха і заспівав студентську ліричну; Івзі кортіло підспівувати, але вона не знала ні слів, ані мелодії, і тому просто відкривала і закривала рота, як риба, аж раптом у ніжну мелодію втрутився гуркіт двигуна.

— Хтось їде, — сонно повідомив Назар.

Івга знову напружилась. Вона не любила ні новин, ані змін. І взагалі — сюрпризів. Тим більше зараз, коли вона розімліла, розчинилась у своєму щасті. Коли в неї немає сил боронити свою хистку внутрішню рівновагу. Непроханий гість — агресор, що вдерся в її світ, де врешті-решт, опісля стількох поневірянь, панують порядок і спокій…

Вельми крихкий спокій. Сторонній звук, і його наче й не було.

Назар з жалем забрав голову з її колін. Підвівся; радо посміхнувся батькові:

— У Клавдія нова машина? Зелений «ґраф» з антеною?

Професор одразу відклав мандоліну:

— Клав?! Оце так-так… Нумо, діти мої, розважатимемося до ранку…

Дівчина мовчала. Недобре, коли помітять її розчарування. Певно — це старий друг і треба йому зрадіти. Навряд чи зла людина спричинилася б до такої бурхливої радости професора. І Назар не почав би баламутити біля воріт: гойдатися на стулці й, на кшталт ґвардійця, віддавати честь тому, хто сидів за кермом.

— А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю… Руда, та що з тобою?!

Зелена машина повільно вкотилася у двір. Ввічливо, наче вишколена жива істота — але фари її здалися Івзі порожніми очима страховиська. Кусень хліба став їй у горлі — ні проковтнути, ні виплюнути; із закутків