Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
— Івго, що з тобою?!
Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця…
— Івго?!
— Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти…
Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі:
— Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?..
Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні…
Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго.
— Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя.
А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо.
Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі:
— Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?..
Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла.
Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук.
— Соромно, незручно… — вона закусила губу.
Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок:
— Пусте… Клавдій — своя людина.
Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма.
Назар…
Вона відчула наплив такої шаленої ніжности, аж довелося сховати обличчя. Ніжности і сорому. Тому, що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…
— Руденька, га?..
Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:
— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…
Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.
— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?
Назар звів брови:
— Тобто?
Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.
— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.
— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.
Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.
Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку.
З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки:
— Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити.
Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло.
— Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму?
Назар схвилювався:
— Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення…
Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом.
— Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався…
Клавдій кивнув:
— Еге ж… Він ніяк не дорослішав.
Професор переможно скинув голову:
— Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш?
Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку:
— А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно?
— Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд!
Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі.
— А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував…
— Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля?
— Думаю, десь у жовтні.
— Ще не визначились? — здивувався гість.
Господар благально скинув руки:
— Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь.
— Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій.
Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку:
— Юле…
Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя:
— Га?
Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці:
— Юле… От же… Не знаю, як сказати.
— Відьом своїх лякай, — насупився
