Битва королів - Джордж Мартін

— Хай так, мілорде,— лагідно мовив мейстер Кресен.— З вами вчинили несправедливо, але вчора — це порох. Та якщо ви об’єднаєтеся зі Старком, можна буде говорити про завтра. Є й інші, яких можна спробувати переконати. Як щодо леді Арин? Якщо це королева закатрупила її чоловіка, вона, безперечно, захоче відновити справедливість. У неї маленький син, спадкоємець Джона Арина. Якби ви засватали за нього Ширін...

— Хлопець — кволий і хворобливий,— заперечив лорд Станіс.— Навіть його батько це розумів: він просив мене взяти його за годованця на Драконстон. Обов’язки пажа, може, пішли б йому на користь, але ця клята Ланістерка отруїла лорда Арина до того, як усе влаштувалося, а тепер Лайса ховає його в Соколиному Гнізді. Вона з хлопцем у житті не розлучиться, кажу вам точно.

— Тоді слід відіслати Ширін у Гніздо,— запропонував мейстер.— Драконстон — похмуре місце для дитини. Нехай з нею їде блазень, аби поряд було знайоме обличчя.

— Знайоме і бридке,— замислено нахмурив брови Станіс.— Однак... може, і варто спробувати.

— Невже законний володар Сімох Королівств має благати про допомогу вдовиць і узурпаторів? — почувся різкий жіночий голос.

Обернувшись, мейстер Кресен схилив голову.

— Міледі,— привітався він, з прикрістю відзначивши, що не почув кроків.

— Я не благаю,— насупився лорд Станіс.— Нікого. Прошу про це пам’ятати, жінко.

— Приємно чути це, мілорде.

На зріст леді Селіза була висока, як і чоловік, струнка й вузьколиця, з великими вухами, гострим носом і легеньким натяком на вуса на верхній губі. Щодня вона їх вискубувала й частенько проклинала, але вони все одно відростали. Очі в неї були безбарвні, вуста суворі, а голос хльостав, як батіг. І зараз вона тріскотливо мовила:

— Леді Арин — ваша піддана, так само як Старки, ваш брат Ренлі й усі решта. Ви — єдиний їхній справжній король. І молити їх і торгуватися з ними про те, що належить вам по праву з ласки бога, не годиться.

«Бога», сказала вона, а не «богів». Червона жінка таки схилила її на свій бік, серцем і душею, і Селіза відвернулася від богів Сімох Королівств, давніх і нових, щоб поклонятися богу, якого вони кличуть Царем світла.

— Божа ласка хай лишається у твого бога,— озвався лорд Станіс, який не поділяв жінчиного гарячого неофітства.— Мені потрібні мечі, а не благословення. Чи не ховаєш ти десь війська, про яке забула мені розповісти?

У голосі його не було ніжності. Станіс завжди ніяково почувався в присутності жінок, навіть коли йшлося про власну дружину. Коли він виїхав на Королівський Причал, щоб приєднатися до Робертової ради, Селізу з дочкою він лишив у Драконстоні. Писав він рідко, приїздив іще рідше; подружній обов’язок виконував раз чи двічі на рік, не отримуючи задоволення, отож сини, про яких він колись мріяв, так і не народилися.

— Війська є у моїх братів, дядьків і кузенів,— сказала Селіза.— Дім Флорентів збереться під вашим прапором.

— Дім Флорентів здатен виставити заледве дві тисячі мечів,— мовив Станіс. Подейкували, що він знає потугу кожного з домів у Сімох королівствах.— Та й ви вірите у своїх братів і дядьків значно більше, ніж я, міледі. Землі Флорентів надто близько до Небосаду, щоб ваш лорд-дядько ризикнув накликати гнів Мейса Тайрела.

— Є й інший вихід,— наблизилася леді Селіза.— Визирніть у вікно, мілорде. Ось знак, якого ви так чекали: горить у небі. Червоний, як вогонь, червоний, як полум’яне серце єдиного бога. Ось його прапор — і ваш теж! Погляньте, як він розгортається в небесах, наче подих дракона, а ви ж бо лорд Драконстону! А це означає, що ваш час прийшов, ваша світлосте. З усією певністю. Вам судилося відплисти від цих безлюдних скель, як колись — Ейгон Завойовник, і змести всіх на своєму шляху. Скажіть тільки слово — і прийміть силу Царя світла.

— І скільки мечів віддасть під мою оруду Цар світла? — знов поцікавився Станіс.

— Стільки, скільки потрібно,— пообіцяла дружина.— Для початку — всіх мечників Штормокраю і Небосаду, а також їхніх лордів-прапороносців.

— Давос би вам пояснив, що це не так,— мовив Станіс.— Ці мечі присяглися Ренлі. Вони обожнюють мого чарівного молодшого братика, як колись обожнювали Роберта... і як ніколи не любили мене.

— Так,— мовила вона,— але якщо Ренлі помре...

Станіс, примруживши очі, так довго дивився на дружину, що Кресен не втримався і заговорив:

— Про це і думати не можна. Ваша світлосте, хай на яке безрозсудство він...

— Безрозсудство? А я називаю це зрадою,— мовив Станіс і знов обернувся до дружини.— Брат мій молодий і дужий, оточений величезним військом, а ще отими своїми веселковими лицарями.

— Мелісандра зазирала в полум’я і побачила його там мертвим.

Кресен жахнувся.

— Братовбивство... мілорде, це злочинно, немислимо... будь ласка, послухайте мене!

Леді Селіза зміряла його поглядом.

— І що ви йому скажете, мейстре? Що він може отримати половину королівства, якщо навколішках приповзе до Старків, а свою дочку продасть Лайсі Арин?

— Я вислухав вашу раду, Кресене,— сказав лорд Станіс.— А тепер послухаю дружину. Ви вільні.

Мейстер Кресен важко прихилив коліно. Повільно човгаючи через залу, він спиною відчував очі леді Селізи. Поки він спустився сходами, то вже заледве тримався на ногах.

— Допоможи мені,— попросив він Пілоса.

Нарешті щасливо повернувшись до себе в покої, Кресен відіслав парубка геть і знову покульгав на балкон — постояти поміж химер, задивившись на море. Повз замок пропливав один з військових кораблів Саладора Саана, розтинаючи сіро-зелені води строкатим корпусом, по боках якого піднімалися й опускалися весла. Кресен спостерігав за ним, аж поки корабель не зник за мисом. «Якби ж то і мої страхи зникли так легко!» Невже він дожив до таких років заради цього?

Вдягаючи ланцюг, мейстер усвідомлює, що йому ніколи не мати дітей, однак Кресен часто все одно почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі... Трьох синів виростив він, коли сердите море забрало лорда Станіса. Невже він так погано їх виховав, що тепер вони в нього на очах повбивають один одного? Він не може цього допустити, і не допустить.

А в усьому винна жінка. Ні, не Селіза, інша. Червона жінка, як кличуть її слуги, боячись вимовляти її ім’я.

— А я назву