Битва королів - Джордж Мартін
— Веселкової варти?
— Ренлі створив власну королівську варту,— пояснив колишній контрабандист,— але ці семеро не вбираються в біле. Кожен має свій колір. Лорд-командувач у них — Лорас Тайрел.
Вигадливість у стилі Ренлі Баратеона: створити новий чудовий лицарський орден, який би заявив про себе пишним убранням. Змалку Ренлі полюбляв яскраві кольори й багаті тканини, а ще обожнював гратися. «Дивіться на мене! — кричав він, зо сміхом гасаючи коридорами Штормокраю.— Дивіться на мене, я дракон!» Або ж: «Дивіться на мене, я чарівник!» Або: «Дивіться на мене, дивіться на мене, я бог дощу!»
Сміливий хлопчак з буйною чорною чуприною і смішливими очима уже виріс, йому двадцять один рік, але й далі грається. «Дивіться на мене, я король,— сумно подумав Кресен.— Ох, Ренлі, Ренлі, любий хлопчику, чи розумієш ти, що коїш? А якщо так, невже тобі байдуже? Невже всім до нього байдуже, окрім мене?»
— На якій підставі лорди відмовилися? — запитав він сера Давоса.
— Ну, хтось відмовлявся м’яко, а хтось грубо, хтось вибачався, хтось вигадував виправдання, хтось давав обіцянки, а дехто просто брехав,— знизав він плечима.— Зрештою, що таке слова? Суховій, і нічого більше.
— Тож надії нема?
— Хіба що облудна, але це не до мене,— мовив Давос.— Від мене він почув правду.
Мейстер Кресен пам’ятав день, коли Давоса висвятили в лицарі — після облоги Штормокраю. Близько року лорд Станіс з маленьким гарнізоном боронив замок від величезного війська лордів Тайрела і Редвина. Навіть з моря вони були в облозі: день і ніч ляпали на редвинських галерах бордові прапори Арбору. У Штормокраї вже давно поїли всіх коней, собак і котів, залога перебивалася з остюків на пацюків. А тоді прийшла ніч молодого місяця, коли зорі сховалися за чорними хмарами. Під покровом темряви контрабандист Давос наважився прорвати оборону Редвинів і прибережних скель Кораблетрощильної затоки. Трюм його кораблика з чорним облавком, чорними вітрилами і чорними веслами був забитий цибулею і солоною рибою. Невелика пожива, але її вистачило для того, щоб гарнізон протримався до появи в Штормокраї лорда Едарда, який зняв облогу.
Лорд Станіс винагородив Давоса добірними землями на мисі Гніву, невеличкою фортецею і лицарством... однак водночас постановив відтяти йому по фаланзі на пальцях лівої руки за ті роки, що він промишляв пачкарством. Давос скорився, але з умовою, що ніж у руках триматиме сам Станіс: з рук нижчого він покари не терпітиме. Лорд скористався різницьким сікачем, щоб рубати чисто й напевно. Після цього Давос для свого новоствореного шляхетного дому обрав прізвище Сіворт, а за прапор узяв собі чорний корабель на сірому полі — чорний корабель з цибулиною на вітрилах. Колишній контрабандист любив повторювати, що лорд Станіс зробив йому ласку, адже тепер йому стригти й чистити на чотири нігті менше.
Ні, подумав Кресен, така людина не даватиме облудних надій і не пом’якшуватиме жорстокої правди.
— Пане Давосе, іноді правда — гіркий трунок навіть для такого чоловіка, як лорд Станіс. Він мріє повернутися на Королівський Причал у всій своїй можновладності, розгромити ворогів і вимагати того, що належить йому по праву. Але тепер...
— Якщо він поведе на Королівський Причал це вбоге військо, то хіба що на смерть. Йому бракує вояків. Я йому так і сказав, але ж ви знаєте, який він гоноровий,— мовив Давос і підніс руку в рукавичці.— Цей чоловік дослухається здорового глузду, коли в мене пальці відростуть.
Старий зітхнув.
— Ви зробили, що могли. А тепер мені слід додати свій голос до вашого.
І він стомлено продовжив свій шлях нагору.
За прихисток лорду Станісу Баратеону правила велетенська кругла зала з голими чорними кам’яними стінами й чотирма вузькими вікнами, які виходили на чотири сторони світу. В центрі зали стояв стіл, який і дав їй назву,— велика різьблена дерев’яна стільниця, оздоблена під наглядом Ейгона Таргарієна в далекі дні ще до Завоювання. Мальований стіл був понад п’ятдесят футів завдовжки й уполовину такий в найширшому своєму місці, однак у найвужчому місці — менш як чотири фути. Ейгонові теслі витесали його у формі Вестеросу, випилюючи затоки й півострови, аж поки на стільниці не лишилося жодної прямої ділянки. На поверхні, за триста років потемнілій і витертій до блиску, красувалася карта Сімох Королівств, якими вони були в Ейгонові часи: річки і гори, замки й міста, озера й ліси.
В залі було єдине крісло, розташоване точно в тому місці, де на карті Вестеросу до суходолу мав би прилягати острів Драконстон; з високого крісла-престолу добре видно було всю стільницю. На престолі ж сидів чоловік у короткій, туго шнурованій шкірянці й коричневих бриджах з грубої вовни. Коли увійшов мейстер Кресен, він підвів погляд.
— Я знав, що ви прийдете, старий, кликав я вас чи ні.
У голосі його, як майже завжди, не було й натяку на теплоту.
Станіс Баратеон, лорд Драконстону і божою милістю законний наступник Залізного трону Сімох Королівств Вестеросу, був широкоплечий і жилавий; і тіло, і обличчя мав грубі, як шкура, що довго дубилася на сонці, аж поки не стала твердою як криця. Суворим словом поминали люди Станіса, і суворим він і був. Хоча йому ще не виповнилося тридцяти п’ятьох років, від його чуприни лишилася хіба що чорна крайка, яка темніла за вухами, мов тінь корони. Наприкінці життя його брат, покійний король Роберт, відростив собі бороду. Мейстер Кресен її ніколи не бачив, але подейкували, що була вона буйною, густою і жорсткою. Наче на противагу, Станіс коротко підстригав бакенбарди. Вони нагадували синяво-чорні тіні на квадратних щелепах і на кістлявих западинах щік. Під густими бровами очі здавалися зяючими ранами — сині, аж чорні, як море вночі. Рот відбирав надію навіть у найкумедніших блазнів; цей рот був створений, щоб супитися і хмуритися і кидати різкі накази: вузькі безбарвні вуста, завше стиснуті, які вже й забули, як це — усміхатися, а сміятися ніколи й не вміли. Іноді, коли вночі все затихало й завмирало, мейстру Кресену здавалося, що з того кінця замку чути, як лорд Станіс скреготить зубами.
— Давніше ви б мене збудили,— сказав старий.
— Давніше ви були молодий. А зараз ви старий і немічний,
