Битва королів - Джордж Мартін

Хлопця винесло на берег на третій день. Мейстер Кресен спустився до моря разом з усіма, щоб допомогти упізнати тіла. Блазня знайшли голим, з білою побабченою шкірою, всього в мокрому піску. Кресен був певен, що він теж мертвий, та щойно Джомі схопив його за ноги, щоб затягти на труповіз, хлопець сів на піску, викашлюючи воду. Джомі до самої смерті присягався, що тіло Картатого було холодне як лід.

Ніхто так і не зміг пояснити, як блазню вдалося перебути два дні в морі. Рибалки переказували одне одному, що це русалка навчила його дихати під водою, навзамін отримавши його сім’я. Сам Картатий не казав нічого. Той дотепний розумака, про якого писав лорд Стефон, так і не доплив до Штормокраю; хлопець, якого знайшли на березі, був зовсім інший: розбитий тілом і душею, він не те що сипати дотепами — розмовляти заледве міг. Однак його блазенське обличчя не полишало жодних сумнівів щодо його життєвого призначення. У вільному місті Волантисі було заведено робити татуювання на обличчях рабів і прислужників, отож від самої шиї і до лінії волосся лице у хлопця було картате — червоно-зелене, як блазенський костюм.

«Бідолаха божевільний і зболений, ніякого з нього зиску, навіть йому самому,— оголосив старий сер Герберт, тодішній каштелян Штормокраю.— Зробіть йому ласку й налийте йому макового молочка. Сон угамує біль, і все закінчиться. Він би вас на це благословив, якби в нього бодай клепка лишилася». Але Кресен відмовився, і зрештою переміг саме він. Та чи радів Картатий тій перемозі, ніхто не зміг би сказати і сьогодні, по стількох роках.

— Підуть тіні у танок, у танок, у танок,— співав блазень, хитаючи головою, від чого дзвіночки бренькали і бряжчали. Дзинь-дінь-бім-бом-бом-дзинь-дінь.

— Танок,— крякнув крук.— Танок, танок, танок.

— Блазень співає, що йому заманеться,— мовив мейстер до стривоженої королівни.— Не беріть його слів близько до серця. Завтра він пригадає інакшу пісню, а цієї вже ніхто ніколи не почує.

«Гарно співає чотирма мовами»,— писав лорд Стефон...

— Перепрошую, мейстре,— переступив поріг Пілос.

— Ти забув вівсянку,— здивовано зауважив Кресен. Це було геть не схоже на Пілоса.

— Мейстре, вчора ввечері повернувся сер Давос. На кухні щойно казали. Я подумав, вам буде цікаво.

— Давос... учора ввечері, кажеш? І де він тепер?

— З королем. Просиділи разом майже всю ніч.

Були часи, коли лорд Станіс збудив би мейстра, незважаючи на пізню годину, щоб запросити на пораду.

— Слід було мені повідомити,— поскаржився Кресен.— Слід було мене збудити.

Він відпустив руку Ширін.

— Перепрошую, міледі, але мені потрібно побалакати з вашим лордом-батьком. Пілосе, дай мені руку. У замку забагато сходів, і таке враження, наче їх щоночі додається — щоб мене подратувати.

Ширін з Картатим вийшли за ними, але дуже швидко дитині набридло повзти за старим, тож вона помчала вперед, а за нею нетвердо подибав блазень, божевільно вибрязкуючи бубонцями.

Замки будуються не для немічних, укотре пересвідчився Кресен, спускаючись гвинтовими сходами з Вежі морського дракона. Лорд Станіс, швидше за все, у Палаті мальованого столу, нагорі у Кам’яному барабані — центральній фортеці Драконстону, названій так за те, що в шторми її старовинні мури стугонять і гуркотять. Щоб дійти туди, слід перетнути галерею, проминути середній і внутрішній мури, де на варті стоять химери, пройти крізь чавунну браму та знову підніматися східцями, кількість яких Кресен і рахувати не хотів. Юнаки долають їх по дві сходинки за раз, а от для старого з хворими стегнами кожна сходинка — тортури. Однак лорд Станіс не схотів спускатися до мейстра, тож йому самому доведеться мучитися. Принаймні є Пілос йому в поміч, і на тому спасибі.

Човгаючи, вони перетнули галерею і проминули шерегу високих арочних вікон з краєвидом на зовнішній двір, мури між вежами й рибальське селище вдалині. У дворі тренувалися стрільці — ціляли в мішені за командою «в гніздо — дотяг — стріль». Стріли злітали в повітря з виляском, наче пташина зграя. Мурами поміж химер походжали вартові, поглядаючи на табір, який розгорнувся за стіною. У ранішньому повітрі серпанком повис дим від багать: це під прапорами свого лорда сіли снідати три тисячі вояків. А ген за табором на якірній стоянці було тісно від кораблів. Жодне судно, що за останній рік опинилося в полі зору Драконстону, не отримало дозволу відплисти геть. «Фурія» лорда Станіса, трипалубна військова галера на три сотні гребців, наче змаліла поряд з череватими караками й когами, які оточили її.

Вартовий біля Кам’яного барабану знав мейстра в лице, тож одразу пропустив усередину.

— Почекай тут,— мовив Кресен до Пілоса, переступивши поріг.— Ліпше я побачуся з ним сам-на-сам.

— Сходи високі, мейстре.

— Думаєш, я забув? — посміхнувся Кресен.— Я стільки разів ними піднімався, що кожну сходинку знаю на ім’я.

Але на півдорозі він пошкодував про своє рішення. Зупинившись, щоб перевести дух і перечекати біль у стегні, він почув гупання черевиків по каменю — й опинився віч-на-віч з Давосом Сівортом, який спускався згори. Сер Давос був сухорлявий, з простацьким обличчям, на якому написане було його низьке походження. Вузькі плечі огортав поношений зелений плащ, весь у плямах від солі та бризок і вигорілий на сонці; коричневий камзол і бриджі якнайкраще личили цьому шатену з карими очима. На шиї в Давоса на ремінці висіла торбинка з потертої шкіри. У короткій борідці давно майнула сивина, а на лівій — покаліченій — руці Давос завжди носив рукавичку. Побачивши Кресена, він загальмував.

— Пане Давосе! — мовив мейстер.— Коли ви повернулися?

— Ще затемна. Це найкращий час.

Подейкували, що ніхто не вміє і вполовину так ловко вести вночі корабель, як Давос Короткопалий. До того як лорд Станіс висвятив його в лицарі, він був найгорезвіснішим і найневловимішим контрабандистом на всі Сім Королівств.

— І?

— Все, як ви й попереджали,— похитав головою Давос.— Ніхто не підніметься, мейстре. Принаймні не за нього. Його не люблять.

«Ні,— подумав Кресен.— Ніхто й ніколи. Він сильний, здібний, справедливий... ох, справедливий за межею мудрості... але цього недосить. Ніколи не було досить».

— Ви зі всіма поговорили?

— Зі всіма? Ні! Тільки з тими, хто згодився мене прийняти. Мене вони теж не люблять, ці великоможні пани. Для них я так і лишуся цибулевим лицарем,— стиснув він у кулак обрубки пальців на лівій руці; це Станіс відтяв йому останню фалангу на всіх пальцях, окрім великого.— Я