Шазілір. Заборонений день - Олена Гриб

– Мама вирішила повернутися до тата. Якщо сьогодні не поїдемо, вона передумає і залишиться. Я теж не дуже хочу кидати Шазілір, але… Сама бачиш, у нас неспокійно, а там… Там можна вільно виходити з дому. Та й лікарі у столиці найкращі.

– Лікарі? У вас хтось захворів?

На зазвичай безтурботне обличчя Ароніки набігла тінь.

– Ти ж не знаєш… Ну так, ти сидиш у архіві, як кріт у норі. Сонце зникне, то ти остання помітиш! У діда вчора вихідний був, а він рвався до папірців. Його екіпаж збив. У нього ключиця зламана, стегно, якась кістка в коліні. Чи не кістка? Не пам’ятаю. Мама сказала, це остання крапля, більше викрутасів проклятого міста вона не терпітиме. Поки діда підліковували, вона все влаштувала. Я казала, що екіпаж належав магістрату? Тому вони так швидко погодилися купити будинок і заплатили готівкою. Керрейт підписав папери без запитань, навіть затвердив нового доглядача, якого дід запропонував. – Ароніка зупинилася на мить, щоб перевести подих. – Контракт на п’ять років, уявляєш? Комусь пощастило. Дід їхати не хотів, лаявся голосно, та тільки він поворушитися не може, хто його такого послухає? Мене до тебе відправили, але вчора я прощалася із подругами і не встигла. Ти це… Не засмучуйся. Ми тобі листа напишемо. І не забудь зайти до губернатора, бо будинок опечатають разом із твоїми речами. І… Це… Мама прощальний обід влаштовує. Приходь. Ти ж нам як сім’я.

«Сім’я, яка не годиться для Ківіра», – подумала Міка, але лише тепло усміхнулася і пообіцяла прийти.

Для старого Тарендара вона справді була другою онукою. Хотілося побачити його наостанок.

Накотила незрозуміла туга, стало гірко й самотньо до сліз… А на задвірках свідомості промайнула думка про те, що так навіть краще. Більше ніхто не назве її Мишкою. З минулим покінчено назавжди.