Шазілір. Заборонений день - Олена Гриб

Про старі документи влада дбала мало. Будівля архіву, що складалася з двох підвальних поверхів, кількох комірок-кабінетів, будки для охоронців, маленької «казарми» та сортувального приміщення, давно вимагала ремонту.

Після того, як весною частину підвалу затопило, кам’яні стіни вподобала пліснява, і знищуватися підручними засобами вона не збиралася. Іноді здавалося, що зелені плями починають лізти навіть на посуд і меблі. Тоді з’являвся прибиральник і довго розказував про необхідність радикальної перебудови. Він багатослівно переконував мешканців архіву: пліснява безсмертна, і в цьому світі немає нікого, хто зумів би її перемогти. А потім службовці бралися за ганчірки, вапняний розчин, оцет… Зелень зникала до наступного дощового дня, і все повторювалося.

Записи Міка цінувала. Серед них знайшлося місце не тільки будівельним кошторисам вікової давності або спискам давно мертвих боржників. Потьмянілі сторінки товстих фоліантів зберігали історію Шазіліра, відкривали його таємниці, натякали на темне минуле.

Ех, якби вони могли розповісти і про сьогодення! Тобто вони могли – якщо знати, що в них шукати.

Невибагливість, обшарпаність і убогість архіву була пропорційна пишноті магістрату – величезної біло-рожевої будови з гігантським циферблатом над вхідними дверима, дзвіницею, наразі позбавленою дзвонів, високими сходами без єдиної щербини й настільки прозорими шибками, що в них билися птахи. Екіпаж губернатора нахабно виблискував позолотою і теж зрідка вносив свій внесок у розкіш пейзажу, хоча сам Керрейт не любив показуватися на люди – вважав за краще сидіти в кабінеті і спілкуватися з підлеглими в письмовій формі.

Та й дякувати богам.