Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Наркоманка, з чийого рота виповз зелений хробачок?
— Це могло мені привидітися, — сказала вона пухнастикові. — Правда ж?
Юк нервувався, не знаючи, куди йому раніше дивитися: на Сюзанну чи на автомобілі з увімкненими фарами, що мчали повз них і, напевно, здавалися йому велетенськими хижаками з очима-ліхтарями. Він нервово заскімлив.
— До того ж скоро хлопці повернуться.
— Опці, — з надією в голосі погодився пухнастик.
Чому я не пішла з ними? Едді міг би понести мене на спині, він безліч разів таке робив, з ранцем і без нього.
— Я не могла, — прошепотіла вона. — Просто не могла.
Тому що якась частка її душі боялася троянди. Боялася наближатися до неї. Невже це вона керувала її розумом ті сім зниклих хвилин? Сюзанна побоювалася, що так і було. Але зараз ця частка зникла. Забрала свої ноги й пішла ними гуляти Нью-Йорком зразка 1977 року. Погано. Але водночас вона забрала з собою Сюзаннин страх перед трояндою, а це вже було добре. Вона не хотіла боятися чогось настільки потужного і дивовижного.
Ще одне «я»? Думаєш, жінка, якій належали ноги, була іншою твоєю особистістю?
Інакше кажучи, різновидом Детти Волкер?
Від цієї думки в неї мало не вирвався крик. Тепер вона розуміла, як почувається жінка, якій за п’ять років після нібито вдалої операції лікар каже, що рутинна флюорографія виявила пляму на її легені.
— Тільки не це, — прошепотіла вона тихо й розпачливо, коли повз неї саме проходила група перехожих. Всі вони, як один, намагалися йти подалі від паркану, хоча для цього їм довелося ущільнитися на хіднику. — Не це. Цього не може бути. Я вже ціла. Я… мене полагодили.
Як давно немає її друзів?
Вона глянула на годинник, що блимав. 8:42, але вона не знала, чи можна йому вірити. Відчуття було таке, що минуло більше часу. Набагато більше. Може, варто озватися до них. Просто гукнути. Агов, як ви там?
Ні. Цього не буде. Ти стрілець, дівчино. Принаймні так говорить він. І так він вважає. Але він змінить думку, якщо ти заволаєш, мов дурнувата школярка, яка побачила під кущем гримучу змію. Ти сидітимеш і чекатимеш. Ти витримаєш. Ти не сама — є Юк, і ти…
Аж раптом вона побачила, що на іншому боці вулиці стоїть чоловік. Просто стоїть собі коло газетного кіоску. Голий. Рваний розріз у формі рогатки, зашитий великими чорними стібками, починався біля його паху, піднімався вгору й розгалужувався на грудній клітці. Чоловік витріщався на неї порожніми очима. Витріщався крізь неї. Крізь світ.
Шанси на те, що це галюцинація, розвіялися, коли загавкав Юк. Він дивився просто на голого мертвяка.
Сюзанна передумала мовчати і пронизливо закричала, кличучи Едді.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Коли троянда відкрилася, явивши очам шкарлатне горнило під пелюстками й жовте сонце, що палахкотіло посередині, Едді побачив усе, що мало значення.
— О Боже, — зітхнув Джейк збоку від нього, але Едді здалося, що це зітхання долинуло здаля, з-за тисячі миль.
Перед поглядом Едді розгорталися великі події й промахи. Ось Альберта Ейнштейна в дитинстві мало не збиває фургон молочника, коли він переходить вулицю. Підліток Альберт Швайцер вилазить з ванни й мало не підсковзується на шматку мила, що лежить біля витягнутої пробки. Нацистський оберлейтенант спалює аркуш паперу, на якому зазначено дату й місце вторгнення у День «Д». Едді побачив, як чоловік, що планував отруїти Денверський водогін, помирає від серцевого нападу на зупинці для відпочинку на трасі 80 в Айові з пакетом макдональдсівської картоплі-фрі на колінах. Побачив, як терорист, нафарширований вибухівкою, зненацька повертає геть від заповненого людьми ресторану в місті, яке скидалося на Єрусалим. Терориста злякало і відвернуло небо та думка про те, що воно простирається над головами всіх: і справедливих, і несправедливих. На очах у Едді четверо чоловіків рятували миленького хлопчика від монстра, у якого замість голови було одне суцільне око.
Але найважливішою була величезна і дедалі більша вагомість маленьких речей: від літаків, що могли розбитися, та не розбилися, до чоловіків та жінок, які опинилися в правильному місці в правильний час і стали засновниками поколінь. Він бачив, як обмінювалися поцілунками в дверних проходах, як повертали гаманці, як люди, що опинилися на роздоріжжі, обирали правильне відгалуження шляху. Тисячі випадкових зустрічей, що не були випадковими, десятки тисяч правильних рішень, сотні тисяч правильних відповідей, мільйони безіменних добрих учинків. Бачив старих з Річкового Перехрестя й Роланда, що став навколішки на землю, щоб отримати благословення тітоньки Таліти, ще раз почув, як вона радо й охоче благословляє його. Як вона просить його покласти хрестик біля підніжжя Темної вежі й назвати ім’я Таліти Анвін на найдальшому кінці світу. У палаючих пелюстках троянди він бачив саму Вежу й миттєво осягнув її призначення: вона розпросторювала лінії сили на всі світи, що існували, і утримувала їхню рівновагу в великій спіралі часу. За кожну цеглину, що впала на землю, а не на голову якійсь дитині, за кожне торнадо, що оминуло трейлерний парк, за кожен снаряд, що не вистрелив, за кожну руку, що утрималася від насильства, відповідала Вежа.
І тихий спів троянди. Пісня обіцяла, що все буде добре, все може бути добре, спосіб існування речей може бути хорошим.
«Але з нею щось не так», — подумав Едді.
У гомоні крився якийсь гострий, як уламки скла, дисонанс. В гарячому серці троянди пульсував огидний пурпуровий вогонь, холодний і чужий.
— Є два осердя існування, — долинув до нього Роландів голос. — Два! — Як і Джейк, він начебто говорив здаля, з відстані тисячі миль. — Вежа… і троянда. Але водночас вони невіддільні одна від одної.
— Невіддільні, — погодився Джейк. Його обличчя омивало яскраве світло, темно-червоне і жовтогаряче. Проте Едді здалося, що він помітив і те, інше сяйво — блимання пурпуру, схоже на синець. Воно витанцьовувало то на лобі в Джейка, то на щоці, то плавало в оці, то зникало, то виринало на скроні, як фізичний прояв невдалої думки.
— Що з нею таке? — спитав Едді, але ніхто йому не відповів. Ані Роланд, ані Джейк.
Хлопчик підняв палець і почав рахувати. Пелюстки, побачив Едді. Але потреби лічити їх не було. Всі вони знали точне число пелюсток.
— Ми повинні мати цю ділянку землі, — сказав Роланд. — Отримати її в своє володіння й боронити. Допоки Промені не відновляться і Вежа знову не буде в безпеці. Адже, поки Вежа слабне, все тримається на троянді. А вона теж слабне. Вона хвора. Відчуваєте?
Щойно Едді розтулив рота, щоб відповісти: авжеж, відчуваю, — як закричала Сюзанна.
