Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

Позад нього на блідому небі, облямованому чорним, проступали зорі, коли Більбо увійшов у зачаровані двері й покрадьки рушив у глиб гори.

Йти було набагато легше, ніж він сподівався. Це був не гоблінський тунель і не груба печера лісових ельфів, а хід, зроблений руками гномів, ще коли вони були на вершині свого багатства і мистецтва: прямий, мов лінійка, з гладенькою долівкою і стінами, він помалу й рівно знижувався, ведучи до якогось віддаленого кінця — туди, вниз, у пітьму.

За якусь хвилинку Балін сказав Злоткінсові: “Щасти ж тобі!”— й став у такому місці, звідки міг іще бачити невиразні обриси дверей і чути, завдяки дивній тунельній луні, шепотіння товаришів, що стояли при вході. Тоді гобіт надягнув перстеника на палець і, застережений гучною луною, що слід іти з надгобітівською обережністю, щоб не було й шереху, — пішов, безшелесно скрадаючись дедалі глибше й глибше. Від страху тремтів, але вуста були міцно стулені, обличчя рішуче й суворе. Це вже був зовсім не той гобіт, що давно колись вихопився в мандри з Золотого кутка без носовичка в кишені. Ціла вічність минула відтоді, як він востаннє користувався носовичком. Більбо трохи висунув свого кинджала з піхов, затяг тугіше пояс і пішов далі.

“Оце вже ти, Більбо Злоткінсе, і вліз по самі вуха! — подумки сказав він сам собі.— А перший крок ти зробив ще на тій вечірці, й тепер мусиш якось вибратися з халепи, мусиш заплатити за той крок! Леле, який же я дурень — і був, і є! — промовила та його частина, де туківського було найменше. — Зовсім ні до чого мені драконові скарби, і хай би вся та купа лежала тут довіку, аби тільки я оце прокинувся і побачив, що я не в цьому триклятому тунелі, а вдома, у своєму передпокої!”

Звісно ж, він не прокинувся, а йшов і йшов, поки позаду не розтала й остання признака дверей. Він був сам, сам-самісінький. Незабаром йому здалося, нібито в тунелі потепліло.

“Чи то мені ввижається, чи й справді жевріє світло, ніби наближається до мене там, попереду?” — подумав він.

То й справді жевріло світло. Він ішов, а воно все наростало, поки Більбо перестав сумніватись. Червоне світло — і воно робилося все червонішим. А ще в тунелі стало просто парко. Пасма пари здіймалися вгору, пропливаючи повз гобіта, й він почав пітніти. Та й у вуха йому тепер бився якийсь звук — от ніби на вогні булькотів, закипаючи, великий горщик, і поблизу муркотів величезний котяра. Звук наростав, і ось уже можна було непомильно сказати, що там, попереду, серед червоної заграви, хропла уві сні якась гігантська тварина.

Тут Більбо зупинився. Рушивши далі з того місця, він вчинив найхоробріший у своєму житті вчинок. Всі ті жахи, що трапилися згодом, були марницею в порівнянні з цим подвигом. Він витримав справжню битву з самим собою там, на самоті, поки дійшов і зміг охопити зором усю небезпечну тварюку, що лежала, ніби чекаючи на нього. Так чи так, а після короткої зупинки гобіт пішов далі. Можете уявити собі, як він доходить до кінця тунелю, — до отвору, і величиною, і обрисами дуже схожого на горішні двері. Ось у той отвір виглядає гобітова голівка. Перед ним, у самісінькому серці гори, лежить великий, найглибший льох а чи темниця давніх гномів. У цій залі майже темно, тож про її справжні розміри можна лише здогадуватись, але неподалік від кам'янистої долівки здіймається, розливається довкола червона заграва. Заграва дракона Смауга!

Там він і лежав, велетенський червоно-золотавий дракон, і міцно спав. З його зціплених щелеп, із ніздрів виривалося стугоніння і струминки диму, але вогонь його тільки жеврів, бо теж дрімав. А під ним, під усіма його лапами й довжелезним скрученим хвостом, скрізь довкола нього, насипані на невидній підлозі, лежали незліченні купи коштовностей: золота обробленого й необробленого, самоцвітів і діамантів, срібла в червоних цятах від іржавого світла.

Смауг лежав, згорнувши крила, мов незмірно великий кажан, повернувшись трохи на бік, так що гобіт міг бачити його довге бліде черево, укрите мов кіркою, самоцвітами й шматочками золота, що поздавлювались у шкіру від довгого лежання на коштовному ложі. Далі, де були найближче стіни, невиразно видніли почеплені там кольчуги, шоломи й сокири, мечі й списи, а попід стінами стояли величезні жбани та інші посудини, наповнені багатством, про велич якого можна було тільки здогадуватись.

Сказати, що Злоткінсові перехопило дух, означає нічого не описати. Щоб змалювати його засліплення, не існує належних слів — відколи люди поміняли давню мову, яку перейняли від ельфів ще в ті часи, коли весь світ був повен чудес. Більбо чував розповіді й пісні про драконівські скарби, але тільки тепер відчув трепет і жадобу, які пробуджує велич такого скарбу. Серденько його сповнилося, пройнялося чарами і жаданнями гномів. Неспроможний поворухнутись, майже забувши про страхітливого сторожа, задивився він на те неоціненне, незліченне багатство.

Дивився він, здавалося, цілу вічність, аж поки, скоряючись могутньому притяганню, майже мимохіть, тихо покинув затінок дверей і підступив до краю тих золотих розсипищ. Угорі над ним лежав і спав дракон, жахливо погрозливий навіть уві сні. Більбо вхопив чималу чашу з двома вушками і зиркнув боязко вгору. Смауг поворухнув крилом, випустив один пазур, його хропіння загуркотіло іншим тоном.

Більбо кинувся навтікача. Але дракон не прокинувся — поки що ні, тільки перенісся в інші сни жадібності й насильства, не покидаючи свого краденого палацу, а малий гобіт тим часом сопів, беручись нагору довгим тунелем. Серденько його калатало, ноги тремтіли дужче, ніж коли спускався вниз, але він міцно стискав ту повторюючи собі: “Я це втнув! Утер їм носа. Тепер ніхто вже не скаже:

“Більше схожий на бакалійника, ніж на справжнього Викрадача!”

І справді, ніхто не повторив таких слів. Побачивши гобіта, Балін неймовірно зрадів, але й здивувався не менше. Він посадив Більбо собі на плечі й виніс на повітря. Була опівнічна пора, хмари закрили зорі, але Більбо лежав із заплющеними очима, хапаючи ротом повітря й тішачись свіжим вітерцем, і майже не помічав збудження гномів, що вихваляли його, поплескували по плечах, віддаючи себе і всю свою рідню з майбутніми поколіннями до його послуг.

Гноми ще передавали чашу з рук у руки, обговорюючи радісно, як-от вони знову заволодіють своїм скарбом, коли це в глибині загриміло, загуркотіло, от ніби