Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
І Гаррі з жахом побачив, як вона витягла з кишені список прізвищ, той, що висів на стіні кімнати на вимогу, й передала його Фаджеві.
- Варто було мені побачити в списку прізвище Поттера як я зрозуміла, з чим ми маємо справу, - м'яко проказала вона.
- Чудово, - зрадів Фадж, а на його обличчі з'явилася усмішка, - чудово, Долорес. І... а грім би його побив...
Він поглянув на Дамблдора, що й далі стояв біля Марієтти, тримаючи в руках чарівну паличку.
- Бач, як вони себе назвали? - неголосно сказав Фадж. - Дамблдорова армія.
Дамблдор простяг руку і взяв у Фаджа аркуш пергаменту. Він подивився на назву, що її Герміона нашкрябала там кілька місяців тому, і якусь мить мовчав. А тоді всміхнувся й підвів голову.
- Ну, я програв, - тільки й сказав він. - Тобі потрібне моє письмове зізнання, Корнеліусе... чи вистачить заяви в присутності свідків?
Гаррі бачив, як перезирнулися Макґонеґел і Кінґслі. На їхніх обличчях був переляк. Він не розумів, що відбувається, і Фадж, очевидно, теж.
- Заяви? - поволі вимовив Фадж. - Що... я не...
- Дамблдорова армія, Корнеліусе, - усміхнений Дамблдор помахав Фаджеві перед обличчям списком прізвищ. Не Поттерова, а Дамблдорова армія.
- Але... але...
До Фаджа раптом дійшло. Він з жахом відсахнувся, зойкнув і знову відскочив від вогню.
- Ти? - просичав він, знову топчучи тліючий плащ.
- Саме так, - люб'язно відповів Дамблдор.
- Ти це організував?
- Я. - підтвердив Дамблдор.
- Ти набрав учнів до... до своєї армії?
- Сьогодні мало відбутися перше зібрання, - кивнув головою Дамблдор. - Тільки для того, щоб побачити, чи захочуть вони до мене долучитися. Тепер я розумію, що міс Еджком не варто було запрошувати.
Марієтта кивнула. Фадж перевів погляд з неї на Дамблдора і випнув груди.
- То ти затіяв проти мене змову?! - загорлав він.
- Саме так, - бадьоро підтвердив Дамблдор.
- НІ! - вигукнув Гаррі.
Кінґслі застережливо глянув на нього, Макґонеґел грізно розширила очі, але Гаррі раптом збагнув, до чого веде Дамблдор. Цього не можна було допустити.
- Ні... професоре Дамблдоре!..
- Заспокойся, Гаррі, або тобі доведеться вийти з мого кабінету, - спокійно застеріг Дамблдор.
- Так, Поттере, цить! - гаркнув Фадж, який і далі з якоюсь боязкою втіхою дивився на Дамблдора. - Ну-ну-ну... я нині прийшов сюди, сподіваючись вигнати Поттера, а натомість...
- Натомість заарештуєш мене, - усміхнено додав Дамблдор. - Це так, ніби загубив кнатик, а знайшов ґалеон, правда?
- Візлі! - вигукнув Фадж, трусячись від радості, - Візлі, ти все записав? Усе, що він сказав, його зізнання - записав?
- Так, пане міністре, все! - гаряче підтвердив Персі. Він аж носа собі заляпав чорнилом, так поспішав записувати.
- І те, що він намагався зібрати армію для боротьби з міністерством, і що хотів розхитати мої позиції?
- Так, пане міністре, все записав! - задоволено переглянув свої записи Персі.
- Тоді, - аж світився радістю Фадж, - зніми з цих записів копію, Візлі, й негайно вишли її в «Щоденний віщун». Якщо відправити швидкісною совою, то матеріал з'явиться в ранковому випуску!
Персі вилетів з кабінету, грюкнувши дверима, а Фадж знову повернувся до Дамблдора:
- Зараз тебе переправлять у міністерство, де висунуть офіційні звинувачення, а потім ти чекатимеш суду в Азкабані!
- Так, - лагідно підтвердив Дамблдор. - Але ми можемо наштовхнутися на невеличку перешкоду.
- На яку перешкоду? - перепитав Фадж. Голос його й далі радісно дзвенів. - Не бачу ніяких перешкод, Дамблдоре!
- А я, - вибачливим тоном сказав Дамблдор, - на жаль, бачу.
- Справді?
- Здається, ти в полоні хибної думки, ніби я збираюся... як би це краще сказати?.. мирно здатися. Та я тобі, Корнеліусе, мирно не здамся. Я не маю наміру сідати в Азкабан. Я міг би, зрозуміло, звідти втекти... але навіщо гаяти час? Крім того, якщо чесно, в мене безліч справ.
Обличчя Амбридж поволі багровіло. Здавалося, ніби їй у горлянку заливають окріп. Фадж дивився на Дамблдора з дурнуватим виразом, ніби йому щойно завдали несподіваного удару і він досі не може оговтатися. Видушив з себе якийсь здавлений звук, а тоді озирнувся на Кінґслі та на чоловіка з коротким сивим волоссям, що досі, єдиний у кімнаті, не зронив ані слова. Цей чоловік заспокійливо кивнув Фаджеві і ступив від стіни крок уперед. Гаррі побачив, як його рука, ніби між іншим, потяглася до кишені.
- Не роби дурниць, Доліш, - лагідно попередив Дамблдор. - Я знаю, що ти чудовий аврор... пам'ятаю, як ти склав на «відмінно» всі свої НОЧІ... але, якщо ти спробуєш... е-е... взяти мене силою, то я тебе покалічу.
Чоловік, якого звали Доліш, дурнувато закліпав. Знову зиркнув на Фаджа, сподіваючись отримати підказку, що ж йому робити далі.
- Отже, Дамблдоре, - глузливо всміхнувся Фадж, опановуючи себе, - ти хочеш сам-один чинити опір Долішу. Шеклболту, Долорес і мені?
- Ні, Мерлінова борода, - усміхнувся Дамблдор, - хіба що у вас вистачить дурості мене до цього змусити.
- Він буде не сам! - вигукнула професорка Макґонеґел, сягаючи рукою в кишеню мантії.
- Сам, Мінерво, сам! - різко заперечив їй Дамблдор. - Ти будеш потрібна Гоґвортсу!
- Годі з мене! - гаркнув Фадж, витягаючи чарівну паличку. - Доліш! Шеклболт! Узяти його!
Кабінет осяяв срібний спалах. Пролунав мовби постріл з рушниці, і підлога затряслася. Чиясь рука схопила Гаррі за комір і повалила на підлогу саме тоді, як блиснув ще один спалах. Деякі портрети закричали, Фоукс вереснув, а вгору здійнялася хмара пилюки. Гаррі закашлявся, а тоді побачив, як просто перед ним гепнулася на підлогу чиясь темна постать. Почувся вереск, глухий удар, хтось крикнув «Ні!», пізніше пролунав дзвін розбитого скла, шалене шаркання ніг, стогін і... тиша.
Гаррі спробував вивільнитися від того, хто притискав його до підлоги, й побачив, що то була професорка Макґонеґел. Це вона повалила їх з Марієттою додолу, рятуючи від ушкоджень. Пилюка поволі осідала на них згори. Трохи задихаючись, Гаррі побачив, як до
