Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник

— Та ще не лікарка, — усміхнулася Галя. — Майбутня лікарка.

— Ага. Це добре, — схвально мовив дід. — Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного — другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести?

— Важко так сказати, — відповіла Галя несміливо. — їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не вистачає. Та ще, може, випиваєте.

— Буває, — усміхнувся дід. — Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш — пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася.

— Та що ви, діду? — зніяковів Григір. — Не треба.

— Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш — наче в рай попадеш!

Григір і Галя переглянулися, засміялися.

— Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ловив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом?

— Та що ви? — розгубилася Галя. — Яз радістю…

— А коли з радістю, то прошу, — гостинно показав рукою дід у бік хатинки. — Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе…

Рушили від берега. Неторканий пісок співав під ногами. Дід поспішив до своєї оселі, відчинив двері, зігнувшись, зайшов у хатину.

— Мені ще ніколи не було так гарно, — прошепотіла Галя.

— І мені, — озвався Григір. — Просто і любо.

Вони зайшли до куговщика. Залізна койка, заслана сірою ковдрою, стіл, кілька стільців. У грубі палахкотів вогонь. На стіні з плаката усміхалися космонавти. На другому плакаті — повновида доярка у білому халаті обнімала теля. Внизу текст: «Я надоїла по чотири тисячі літрів молока від корови. А ти?»

Григір усміхнувся. Дід перехопив його погляд, задоволено кахикнув.

— Весела картинка. Гарна молодиця. Як нема баби — мені сумно. То я дивлюся на плакат, згадую молодість. Моя баба — як була дівкою — точна копія! Як іде, бувало, — земля двигтить. А тепер дівки пішли дрібні, сухоребрі, нікудишні. І взятися нема за що.

Галя засміялася, Григір зніяковів. Дід порався біля судничка.

— А що, неправду кажу? Ні коси, ні виду, ні одежі путньої. Поначіпляють клаптиків на себе, наче купити нема за що шматка матерії. Колись було! Корсетка оксамитна, груди — як гора, вишита сорочка, спідниця — як парашут. Та ще вінок! І погана дівка, а в такому вбранні хороша. Мов весняночка. Аж поцілувати хочеться! А теперішні — господи боже ти мій! — скіпками гидко взяти, наче після тифу, обстрижені, замучені, курять… Ти, дівко, часом не куриш?

— Ні, ні, що ви! — замахала руками Галя.

— Слава богу! Жінка, яка курить, вже не жінка, а димар, жлукто для виварки. Ну от, прошу до столу. Ху, прокотилося, аж до ніг достало! їжте, їжте рибу! Так про що я? Ага, про дівок. Канешно, я не про всіх. Ось, приміром, ти, дівко, гарна. Чого там соромитися — гарна! Не гірша від колишніх. І па твар красива, і є на що подивитися. Худорлява, ну то нічого, м’ясо наросте, як чоловік жалітиме. Ти ж хлопче, чоловік їй?

— Ще ні, — закашлявся від несподіванки Григір, уникаючи дивитися на Галю.

— То будеш, — заспокоїв дід. — Пара добряча. Так ти жалій її, бо нема нічого кращого від приязної та щирої жінки. Доки в неї серце не затруєне, вона тобі і опора, і щастя, і… коротше кажучи, жінка — все… Ось моя баба. Якби не вона, я б пропав. Пропав би, як руда миша. А вона мене тримає на світі.

Галя з Григором слухали куговщика, який розводив свою філософію перед вдячними слухачами, закушували в’яленою рибою, дивилися одне одному в очі… Не мало значення, про що іде бесіда, з ким. Вони разом, довкола весна, ласкавий усміх неба. Серце кличе, жадає чогось незвичайного.

Минула година… чи дві.

Дід схаменувся, глянув на великий стінний годинник.

— Ой, заговорився я з вами, а мені ще треба фарбувати куги та пізніше світити. Гуляйте ж на здоров’ячко, вибачайте, коли що не так.

— Ой, спасибі, дідусю! Що ви? — щасливо озвалася Галя. — Нам у вас чудово!

— А коли так, то спасибі й вам, що потішили старого, бо я ж теж радий хорошим людям! То бувайте ж! Хочете — спочиньте на ліжку, а хочете — гуляйте!

— Ми погуляємо.

— То й добренько.

Вони вийшли, помандрували в зарослі. Хиталася земля, феєрично блищала гладь ріки. Галя притулилася до стовбура верби, шкарубкого, волохатого. Обняла його. Заплющила очі, ніби прислухалася до нечутного голосу.

— Дивно.

— Що, Галю? — ніжно запитав Григорій.

— Щастя. Ради нього люди воюють, страждають. Його шукають у мандрах, у подвигах. Заради нього запускають ракети, будують машини, клопочуться за квартиру. А може, то все химера? Ось я тепер щаслива. Дуже щаслива.

— Галю…

— Заждіть. Я все скажу… Щастя — єдине мірило і критерій. Ради нього ми прагнемо кудись у неоглядну далину, в майбуття. А може, це фікція, химера? Воно не десь, а тут. Поруч з нами. Оця дивовижна, неповторна мить… Зараз, тепер… Як її зберегти? І, може, дружинник Київської Русі чи Спартак були щасливіші за нас. І, може, дівчина-полтавчанка, яка чекала козака з походу, була на сто голів вища від нас у своєму чеканні, стражданні і щасті. Вона жила повнішим, глибшим життям, ніж ми. Ми занадто багато хочемо. І не досягаємо бажаного, і відчуваємо себе нещасними. А щастя сидить у куточку, просте, непомітне, і хоче, щоб на нього звернули увагу. Прийдіть, нагніться, візьміть…