Елізіум - Наталя Чибісова

Кроки.

Почула.

Ззаду.

Але.

Не озирнулась.

Кат поклав їй руки на передпліччя.

Хотіла опуститись.

Руки тримали.

Відчула, він піднімає її з колін.

— Гру ще не закінчено, — розвернув її обличчям до себе, — хотів показати тобі, що чекатиме на нас у кінці, але поки ще не кінець. Ходімо звідси. Ще не час.

Вимкнув світло, вивів її з кімнати.

Вона знає шлях.

Знову сиділи один навпроти одного. Щоб якось виправдати мовчання, взяла цигарку.

Запалили.

Палила незугарно, радше, випускаючи дим назовні, аніж вдихаючи в себе. Намагалася осмислити. Дозволили торкнутися смерті, але увійти — ні. Нарешті побачила, що чекає. На неї. До найменших подробиць. Нарешті допустили до кімнати, куди свідомість давно поривалася, вимагаючи очевидності, визначеності. Залишалося опуститися трохи нижче, покласти підборіддя і плечі у відведені для них заглибини. Тієї миті відчувала абсолютний спокій і готовність до того, що їй призначили. «Чому, — питала вона себе, навіть не помічаючи, що кусає губи, — він не завдав удару? Не дозволив усьому закінчитися? Вона б лежала спокійно, не чинила опору, не перешкоджала йому, майже нічого б не боялася. Хоча, можливо, так їй лише здавалося».

Із лабіринту немає виходу.

Тепер вона знає.

— У тебе знову виникли питання? — почула спокійний голос. — Розмірковуєш, чому я все не закінчив?

Є вона.

— Так, — зважилася глянути йому в очі. Запанувала тиша. Він притримував паузу, наче випробовуючи її.

Є Мінотавр.

— Казав, ти не готова. Повинна розуміти, що відбувається, а не усвідомлюєш. Такі правила. Не потребуємо жертв із зав'язаними очима. Залишаємо це людському правосуддю. Хотіла ж, щоб розв’язав тобі очі? Більш того — хотіла прийняти удар, дивлячись мені в очі? — пильно глянув на неї, і вона прочитала в його погляді знання. — Надаю тобі можливість. Але за правду мусимо платити. Ніколи ж бо не відмовлялася платити. Пам’ятаєш зустріч з істотою, яка ініціювала тебе? Тобі запропонували брехню, запропонували померти із зав’язаними очима, нічого не розуміючи, але з вірою, що тебе люблять, що світ наповнений світлом. Вмерла б світлою смертю. Навіть вірила б, що вмираєш від любові. Чи існує щось прекрасніше? Будь-хто обрав би цей шлях. Але не ти. Залишалося стати навколішки й прийняти удар. Навіть не побачила б, хто завдає його. А тепер запитуєш, чому зупинив тебе. Чому не зупинилася тоді? Нащо шукала правди? Отже, потребувала її.

Є коридор.

— Прагнула вижити, — перервала його вона.

Корида.

— Брешеш. Хотіла свободи. «І пізнаєте істину, а істина вас вільними зробить!»[13] — написано в Священних Книгах. Жадала істини, бо ані жити, ані померти без неї не здатна. Кров у тебе так тече. З такого ти поріддя. Чому ж зараз хочеш померти, як тварюка, не розуміючи нічого? Дивно.

Усе прозоро.

— Що мушу ще знати? — втомленим голосом запитала вона. — Хіба смерть не завжди одне й те саме? — повторила своє питання. — Маєш обов’язок убити мене, от і все, що маю розуміти. Підставила шию, тобі залишалося завдати удару, чого тобі ще? — вона сходила на крик.

Випустіть!

— Щоб прийняла його. Тобі спочатку надали право вибору. Хотіла іншого — мала вибирати людське правосуддя. Усе простіше. Швидше. Тебе б кинули до брудної камери на зогнилу солому, потім виволокли б на ешафот, поклали під ніж гільйотини, й усе б швидко закінчилося. Не чинимо так. Я так не роблю. Грай тепер за правилами. Погодилася. Хоча, хочеш правди? Не мала вибору. Залякавши й обдуривши, тебе змусили погодитися. Інквізиція ніколи б не віддала тебе до рук людського правосуддя. І людське правосуддя ніколи б не взяло на себе відповідальності пролити твою кров, усвідомлюючи наслідки.

Що вона робить у цьому коридорі?

— Які наслідки? — поцікавилась вона.

— Нащо тобі це тепер? Для тебе нічого не зміниться. Зробили все, що мали. Привели тебе до ешафота належним шляхом. Тепер я почуваюся спокійним. Відвів тебе туди, маючи на думці дві речі. Перша — хотів, щоб доторкнулася до смерті й удруге не відчувала такого страху. Друга — прагнув переконатися, чи готова ти, чи здатна спокійно покласти голову на плаху, нічого в світі не знищуючи страхом і болем. А тепер продовжимо нашу бесіду. Хочу пізнати тебе краще. Маємо питання один до одного. Не хочу, щоб тебе щось непокоїло потім.

Чи не забагато для однієі маленької дівчинки?

— Те, що ти робив зі мною. Там, на столі. Теж мусиш закінчити?

Розсміявся майже щиро:

— Маленька незаймана дівчинка боїться того, що з нею може зробити чоловік? Ні, вистачить того, чого збираюсь тебе позбавити. Вирішив не завдавати тобі ще й цього болю. Що мав зробити, зробив.

— Робиш таке з усіма? — запитала вона.

— Якщо питаєш про те, що зробив із тобою, то ні, якщо про те, чого не зробив, то так. Ти — єдиний виняток. Це частина процесу, частина ритуалу. Це допомагає.

Ти не маленька дівчинка! Іди вперед!

Тілу — страшно.

Хто я?

— Кому допомагає? — не втрималася вона.

— І мені, і тим, з ким це роблю. Жертву приводять до мене. Налякану. Скуту страхом. Протест. Бурхлива, вибухонебезпечна енергія, здатна знищити все навколо, зіштовхнути світ у прірву мороку. Таке зі всіма. Всі борються за життя й не готові поступитися ним. Але людина може вкрай мало. І слабкий проклятий небагато. Ми готові до таких наслідків. Інша річ — проклятий, наділений великою силою. Не можна його