Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін
Найближчих її сусідок на північному сході й рівнинних земель, що пролягли між нею і тими горами, не було видно. Самотою височіла вона, дивлячись через болота на Чорний ліс. Самітна гора! Більбо пройшов далеку дорогу, зазнав стільки пригод, щоб її побачити, й тепер, побачивши, аніскілечки її не вподобав.
Прислухаючись до балачки, яку вели поміж себе плотогони, й складаючи докупи зронені ними крихти відомостей, гобіт швидко збагнув: йому страшенно поталанило, що побачив ту гору взагалі, хоча б із такої віддалі. Яке безпросвітне було його ув'язнення, яка незручна ця подорож по річці (що вже й казати про бідолашних гномів, котрі мандрували під ним!), а проте йому пощастило більше, ніж він досі думав. Балачка була все про торгівлю, що процвітала на водних шляхах, про дедалі жвавіший рух по Лісовій, оскільки дороги, котрі вели зі сходу через Чорний ліс, позаростали або занепали; ще розмовляли про суперечки між людьми озера та лісовими ельфами за те, хто має охороняти Лісову. Ці землі дуже змінилися з тих часів, коли гноми жили в Самітній горі,— часів, що пам'ятались як прадавня легенда. Зміни сталися і за недавні роки, ба навіть відколи Гандальф добув останні новини про ці краї. Від великих поводей і злив не раз виходили з берегів річки, що текли на схід; було й зо два землетруси, які дехто приписував драконові (згадуючи його найчастіше з прокльоном і значущим кивком у напрямку Самітної гори). Болота й трясовини росли, ширшали обабіч річки.
Стежки пощезли, а з ними й чимало верхівців та мандрівців, що пробували відшукати загублені тропи через багнища. Ельфійська дорога через ліс, якою, на Беорнову пораду, пішли гноми, приводила тепер до бездоріжжя на східному взліссі Чорного лісу, і там нею майже ніхто не користувався. Тільки річка була досі безпечною дорогою від узлісся Чорного лісу на півночі до рівнин, над якими нависала Самітна гора, а річку охороняв король лісових ельфів.
Отже, як бачите, Більбо зрештою помандрував єдиною придатною дорогою. Можливо, гобітові, що тремтів на барилах, стало б трохи тепліше, затишні-ше, якби він знав, що звістка про це дійшла до чарівника й дуже його стривожила й що Гандальф уже закінчував інші свої справи (які лишаються за межами цієї оповіді), щоб швидше вирушити на розшуки Торінового товариства. Але Більбо того не знав.
Він тільки знав, що річка текла й текла, все вперед, вічно вперед, а так хотілося їсти, і препаскудна застуда загніздилася в носі, й зовсім не подобалося йому, як погрозливо супиться на нього, наближаючись, гора. Однак трохи далі річка повернула крутіше на південь, і гора відступила знову, а потім, десь надвечір, береги нарешті повищали, й річка, зібравши всі свої заблукані води в один глибокий, бистрий потік, швидко-швидко помчала далі.
Зайшло сонце, коли Лісова річка, ще раз повернувши на схід, увігналася в Довге озеро. Гирло було широке, обрамлене обабіч двома бескидами-ворітьми, під якими лежали купи жорстви. Довге озеро! Більбо навіть не уявляв, що якесь плесо, крім морського, може бути таке широке. Лівий і правий береги його ледь мріли, і таке воно було витягнуте в довжину, що північного кінця, який показував на Самітну гору, гобіт бачити не міг. Тільки з карти знав: десь у тому місці, над яким уже блищали зорі Воза, річка Бистра, біжучи з Долу, впадала в озеро, наповнюючи, разом із Лісовою, глибокими водами те, що колись було великою кам'янистою долиною. Зібрані в озері води двох річок виливалися з південного його кінця високим водоспадом, поспішаючи далі в незнані землі. У вечоровій тиші чути було далекий рев водоспаду.
А поблизу, біля гирла Лісової річки, стояло дивне місто, про яке гобіт почув, підслухавши балачки ельфів у королівських льохах. Стояло воно не на березі, хоч там видніло кілька хатин та будівель, а просто посеред озера, тільки скелястий мис, утворюючи затишну бухту, захищав місто від крутняви річкової води. Великий дерев'яний міст вів од берега до гомінкого, теж дерев'яного міста, вибудованого на величезних палях — цілих стовбурах лісових дерев, — і це було місто не ельфів, а людей, що досі насмілювались жити тут, неподалік від драконової гори. Ці люди досі жили з торгівлі; товари пливли до них з півдня по великій річці, а тоді їх перевозили на возах, повз водоспад. У славні, давноминулі часи, коли трохи північніше від озерян процвітав Діл, вони були багаті й могутні, на водах тоді скрізь снували флотилії човнів, котрі — повні золота, котрі — воїнів у кольчугах, і велися тоді війни, вершилися подвиги, що нині стали просто сивою легендою. І досі, коли відплив оголяв смугу землі, попід берегом видніли гнилі палі — рештки міста, більшого за теперішнє.
Але люди з усього того мало що пам'ятали, хоч дехто ще співав старовинних пісень про гномівських королів Самітної гори, про Трора і Траїна з племені Дуріна, і про те, як прилетів дракон і як погинули володарі Долу. Дехто ще співав, що Трор і Траїн повернуться колись і золото потече ріками з воріт гори, й весь край задзвенить новими піснями й новим сміхом. Але ця мила легенда не дуже заважала їм займатися своїми буденними справами.
Як тільки з міста загледіли діжковий пліт, від паль відпливли човни й залунали голоси, вітаючи плотогонів. Потім кинуто мотузки, піднято весла, і скоро пліт витягли з течії Лісової річки й, повз високий скелястий мис, привели в невеличку бухту Озерного міста. Пришвартовано барила недалеко від входу з берега на великий міст. Незабаром прибудуть люди з півдня і заберуть деякі з барил, діжок із собою, а решту наповнять добром, що привезли до Озерного міста, щоб відправити їх назад — угору по Лісовій річці, до осель лісових ельфів. А тим часом ельфи-плотогони й люди-човнярі, полишивши барила на мілководді, подалися бенкетувати в Озерне місто.
Ото подивувалися б ті плотогони з човнярами, коли б побачили, що сталося біля берега після того, як вони пішли й запали сутінки! Спочатку Більбо розрізав мотузку, що обхоплювала одне барило, підштовхнув те барило до берега й відкрив накривку. З барила почулося стогнання, а тоді виліз вельми жалюгідний гном.
Мокра солома заплуталася йому в брудну бороду, весь він був такий побитий і закоцюблий, вим'ятий, у синцях, що ледве стояв на ногах. Заточуючись, прочалапав він
