Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
- Отож, - втрутився Гаррі, - ви їх побачили, і що тоді?
- Ми зачекали до ранку, бо не хтіли підбиратися в пітьмі, для власної ж безпеки, - пояснив Геґрід. - Десь у третій годині ночи вони си позасинали просто там, де сиділи. Ми не наважувалися спати. По-перше, не хтіли, аби хтось із них прокинувся і знайшов нас, а по-друге, вони страшенно хроплят. Під ранок навіть зрушили снігову лавину... Ну, а на світанку ми до них спустилися.
- Так запросто? - отетерів Рон. - Спустилися в табір до велетнів?
Дамблдор розказав нам, як то робити, - відповів Геґрід. - Дати ґурґови дарунки, виявити йому свою повагу...
- Дати дарунки кому? - перепитав Гаррі.
- Та ґурґови, себто вождеви.
- А як ви знали, хто з них ґурґ? - поцікавився Рон.
Геґрід кумедно хрюкнув.
- Та то не тєжко, - відповів він. - Він був найбільший, найгидкіший і найледачіший. Сидів собі там і чекав, коли йому принесут харчі. Мертвих кіз і все таке. Називався він Каркус. Заввишки був десь шість з половиною чи, може, й сім метрів, а важив як добрих два слони. Шкіра, як у носорога...
- І ти взяв і піднявся до нього? - затамувала дух Герміона.
- Нє... зійшов до нього, бо він лежав у долині. Вони всі були в такому яру з гірським озером... навкруг чотири файлі гори, а Каркус лежав коло того озера й гарчав на інших, шоб годували його і його жінку. Ми з Олімпією зійшли з гори вниз...
- А вони не намагалися вас повбивати, коли побачили?- недовірливо спитав Рон.
- Дехто, певно, про се думав, - стенув плечима Геґрід, - але ми си зробили те, шо казав нам Дамблдор, себто підняли вгору дарунок, дивилися ґурґові в очи, а на інших не зважали. Тож решта притихла й вилупилася на нас, а ми підійшли до Каркусових ніг, вклонилися й поклали перед ним наші презенти.
- І що ви йому подарували? - жваво поцікавився Рон. - Харчі?
- Нє, він і сам собі може добути харчі, - заперечив Геґрід. - Ми дали йому чари. Велетням подобаються чари, вони тілько не люблят, коли ми використовуємо їх проти них. Тож першого дня ми подарували йому гілку Ґубрайтського вогню.
- Ого! - тихенько вигукнула Герміона.
- Гілку чого?.. - здивувалися Гаррі з Роном.
- Вічного вогню, - роздратовано пояснила Герміона, - мусили б уже це знати. Професор Флитвік на своїх уроках згадував про нього щонайменше двічі!
- Отже, - швидко втрутився Геґрід, перш ніж Рон устиг щось відповісти, - Дамблдор зачаклував ту гілку, аби вона ніколи си не згасла, а це не кожному чарівникови під силу, ну то я поклав її на сніг Каркусови під ноги та й кажу: «Дарунок гурґові велетнів від Албуса Дамблдора, котрий пошановує вас своїми вітаннями».
- І що на це відповів Каркус? - нетерпляче запитав Гаррі.
- Та ніц, - відповів Геґрід. - Він си не розуміє по-нашому.
- Жартуєш!
- Та то не страшно, - незворушно вів далі Геґрід, - Дамблдор нас попередив, шо таке може статися. Каркус підкликав таких велетнів, шо розуміли нашу мову, й вони усе йому витлумачили.
- А чи сподобався йому дарунок? - поцікавився Рон.
- Ще й як, було море радости, коли вони второпали, шо то таке, - сказав Геґрід, перевертаючи драконяче м'ясо і прикладаючи до набряклого ока холоднішим боком. - Страшенно си тішили. А я тоді й кажу: «Албус Дамблдор просить ґурґа побалакати з його посланцем, коли той повернеться завтра з другим дарунком».
- А чому ти не міг побалакати з ним того самого дня? - здивувалася Герміона.
- Дамблдор хтів, аби ми то все робили поволі, - пояснив Геґрід. - Аби вони бачили, шо ми дотримуємося обіцянок. «Ми повернемося завтра з другим дарунком», і коли ми справді приходимо з наступним дарунком, то се вже створює файне вражіннє, правда? І ще вони мають час випробувати перший дарунок і перевірити, шо він файний, і тогди ще завзятіше чекають другого. Та й узагалі з такими велетнями, як Каркус, треба си вважєти. Дай їм забагато інформації, і вони вб'ють тебе, аби їм було простіше. То ми розкланялися, а по тому знайшли собі файненьку печерку, шоб перебути ніч, а зранку повернулися, і сего разу Каркус уже сидів і нетерпляче нас чекав.
- І ви з ним побалакали?
Аякже. Спочатку ми подарували йому файного бойового шолома... виготовленого ґоблінами - незнищенного... а тогди сіли й побалакали.
- І що він сказав?
- Та небагато, - відповів Геґрід. - Більше си слухав. Але були файні моменти. Він си чув про Дамблдора, чув, як той протестував проти винищення останніх бритійських велетнів. Каркуса зацікавили Дамблдорові слова. А деякі інші велетні, особливо ті, шо троха розуміли мову, зібралися довкола і також слухали. Того дня ми йшли від них з великими надіями. Пообіцяли прийти наступного ранку зі ще одним дарунком... Але вночі все пішло котови під фіст.
- Що саме? - перепитав Рон.
- Як я вже мовив, велетні не повинні мешкати разом, - сумно пояснив Геґрід. - Не такими великими гуртами. Вони ніц не можут з собою вдіяти і весь час вбивают одне одного. Чоловіки б'ються між собов, а жінки - між собов. Залишки старих племен воюют одні з одними, а шо вже казати про суперечки за їжу, вогонь і кращі місця для ночівлі. Можна було гадати, шо тепер, коли їхня раса вимирає, вони дадут одне одному спокій, але...
Геґрід тяжко зітхнув.
- Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.
- Чия голова? - затамувала подих Герміона.
- Каркусова, - важко зітхнув Геґрід. - Тепер був новий ґурґ - Ґолґомат. - Геґрід знову зітхнув. - А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.
- І ви пішли з ним розмовляти? - недовірливо
