Спокута сатани - Марія Кореллі

− Але, міс Чесней… − почав був я церемонно.

− О так, міс Чесней, міс Чесней, − передражнила вона мене, нетерпляче простягаючи руку по розкішну sortie-de-bal; я мовчки подав її, і вона так само мовчки прийняла мою послугу. − Знаю, що я тільки міс Чесней, і не винна, що мій вульгарний батько понад усе прагне, перед тим як помре, неодмінно побачити мене одруженою з англійським шляхтичем! Це його погляд, а не мій. На мою думку, англійські шляхтичі всі якісь кволі та розслаблені. Я б могла полюбити Сибіллу, якби вона дозволила, та вона не хоче. Вона проводить життя як крижана брила, вона нікого не любить. Знаєте, вона і вас не любить. Я побажала б їй бути людянішою!

− Мені дуже прикро, − сказав я, усміхаючись до цієї дівчини з пікантним личком та справді добрим серцем, − але, далебі, не варто через це так перейматися. Ви маєте добру та великодушну натуру, але британцям важко порозумітися з американцями. Я можу зрозуміти ваші почуття; однак ви знаєте, що леді Сибілла дуже горда.

− Горда, − вибухнула вона, − ще б пак! Велика гордість − мати предка, якого на Босфортському полі прокололи списом і за лишили птахам! Вочевидь, це дає право на жорстокість усім нащадкам! Не дивно, якщо те саме передалося й нащадкам птахів, які його їли!

Я засміявся, й вона теж; до неї повернувся її звичайний гумор.

− А якщо я вам скажу, що мій предок був священиком-пілігримом, ви в це повірите? − спитала вона, і на її обличчі заграли ямочки.

− Я повірю в усе, що ви скажете! − галантно заявив я.

− Добре, тоді вірте, якщо можете, бо я − ні! Переказують, що він був священиком-пілігримом на кораблі «Квітка глоду» і коли досяг суходолу, то впав на коліна та дякував Богові! Але принаймні він не був слугою шляхтича, якого прокололи списом на Босфорті!

З'явився лакей, аби доповісти, що карету подано.

− Гаразд, дякую, − сказала міс Чесней. − До побачення, містере Темпест. Лорда Ельтона немає, він навіть не обідав з нами, але Сибілла цілий вечір буде вдома. Пошліть когось сказати їй, що ви тут.

Я запропонував їй руку та провів до карети, частково поділяючи її досаду, що їй доводиться самій їхати на вечір до лакової фабрикантки. Даяна була дівчина добра, світла, правдива, хоча надміру балакуча й подекуди вульгарна; однак найкращою рисою її вдачі була щирість, а щирість у вищих колах лицемірного англійського суспільства не в моді.

Заглиблений у роздуми, я повернувся до вітальні та послав одного зі слуг спитатися в леді Сибілли, чи не приділить вона мені кілька хвилин. Я недовго чекав: встиг лише раз чи двічі обійти кімнату як увійшла вона, така дивна, така гарна, що я не міг втримати захопленого вигуку. Вона була в білій сукні, як завжди вечорами; її волосся, зачесане не так ретельно, як звичайно, важкою хвилею спадало на чоло; її обличчя було особливо бліде, і очі здавалися більшими й темнішими; її непевна, перебіжна усмішка нагадувала усмішку лунатика. Вона простягла мені руку − рука була сухою та гарячою.

− Мого батька немає вдома, − сказала вона.

− Я знаю. Але я прийшов, щоб побачити вас. Чи можу я лишитись ненадовго?

Вона ледь чутно промовила слова згоди й, опустившись у фотель, стала бавитись трояндами, що стояли у вазі на столі.

− Ви маєте стомлений вигляд, леді Сибілло, − сказав я ніжно, − чи ви здорові?

− Я цілком здорова, − відповіла вона, − але ви маєте рацію: я справді стомлена. Дуже стомлена!

− Вас так виснажує догляд за матір'ю? Вона гірко засміялася.

− Догляд за матір'ю! Будь ласка, не приписуйте мені так багато доброчесності. Я ніколи не доглядаю своєї матері: я не можу, я надто боягузлива. її обличчя жахає мене, і коли я підходжу до неї, вона з таким надлюдським зусиллям намагається говорити, що робиться ще потворнішою. Я б померла зі страху, якби часто її бачила. Подумати лишень: цей живий труп із витріщеними очима та спотвореним ротом − справді моя мати!

Вона здригнулась і зблідла так, що навіть вуста її побіліли.

− Як погано, мабуть, це впливає на ваше здоров'я! − сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. − Чи не можете ви по їхати кудись задля різноманітності?

Вона мовчала, тільки глянула на мене; дивний вираз її очей не був ні ніжним, ні задумливим − вони дивилися зверхньо, владно і пристрасно.

− Я бачив щойно міс Чесней, − сказав я, − мені здалося, що вона дуже засмучена.

− Вона не має причин для смутку − відказала холодно Сибілла, − окрім хіба що надто забарного вмирання моєї матері! Але міс Чесней молода, може трохи почекати ельтонської корони.

− Чи ви не помиляєтесь? − промовив я лагідно. − Якими б не були її недоліки, я певен, що вона щиро захоплена вами і любить вас.

Сибілла зневажливо всміхнулася.

− Мені не потрібні ні її любов, ні її захоплення. У мене небагато подруг, але й вони всі лицемірки, яким я не довіряю. Навіть коли Даяна Чесней стане моєю мачухою, ми все одно залишимось чужими.

Я відчув, що зачепив дражливу тему і що вести цю розмову далі ризиковано, тому замовк.

− Де ваш приятель? − несподівано спитала Сибілла, вочевидь, щоб змінити тему. − Чому він тепер так нечасто буває в нас?

− Ріманський? Він великий дивак і час від часу відчуває від разу до товариства. Зрештою, він часто бачить вашого батька в клубі. Чому він сюди не приходить? Гадаю, причиною є його нелюбов до жінок.

− До всіх жінок? − спитала вона з легкою усмішкою.

− Без винятку!

− Отже, він і мене ненавидить.

− Я цього не сказав, − поспішив я заперечити, − вас, леді Сибілло, ніхто не може ненавидіти; але, правду кажучи, наскільки я знаю князя Ріманського, не думаю, щоб він зменшив свою нелюбов до жінок, навіть через вас, бо це його хронічна хвороба.

− Відтак він ніколи не одружиться, − задумано промовила вона.

Я засміявся.

− О, ніколи! Можете бути певні.

Вона замовчала, досі пестячи