Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

— Я ждатиму, любий! Я шукатиму!

Не встигли домовитись. Нічого не сказали…

Загриміло. Капсула полинула в отвір шлюзу назустріч невідомості, назустріч густим хмарам.

А Заграва, затиснувши відчай у кулак волі, вже не думав, не міркував над причинами аварії, над долею корабля. Думати не було коли.

Він сів у другу капсулу, зачинив її. Потім рішуче ввімкнув важіль самостійного старту. Його сильно вдарило, кинуло в простір. Майнуло небо, зірки, густа поверхня сіро-зелених хмар планети. А потім — сліпучий вибух у Космосі. Серце Івана впало. Корабель вибухнув!

Як вчасно! Вони залишились живі. Але якою ціною? І що буде з ними? Самі серед чужого світу! Чи знайдуть вони одне одного?

«Спокійно. Спокійно. Хай навіть падіння в пекло — спокійно. Хай навіть смерть насувається на тебе — спокійно. Ти не знищиш мене, темряво небуття! Я вічний, я безсмертний! Мене ждуть мої брати на Землі і в неосяжному Всесвіті!»

Мимо пливуть хмари. Сіра мряка. Потім відкривається поверхня планети. Гори, сріблисті простори, звиви річок. Гримлять гальмівні двигуни капсули, обшивка нагрівається, але швидкість жахлива. Тренованим оком космопілота Заграва відзначив, що він розіб’ється об планету. Треба вистрибнути з парашутом!

Думати ніколи! Тільки дія! Тільки рішучість! Він не загине! Він зустрінеться з Марією, і вони побудують чудовий світ! Новий світ!

Сильний поштовх викинув його в повітря. Боляче закололо у вухах! Гігантський купол парашута рвонув його вгору, сповільнив падіння. Капсула багрово димлячим факелом помчалась до планети.

Заграва запам’ятовував місце падіння. Гряда білосніжних гір, затока моря, піщані береги, оточені хащами срібних дерев. Його хутко несло на ліс. Ослабілими руками він смикнув за стропи, спрямовував падіння на широку місцину між заростями.

Потьмяніло небо! Глухо стукала в скроні кров. Іван відчував, що наступає непритомність. Потім удар об грунт. Остання думка прорізала свідомість: «Марія… Марія… Марія…»

І темрява поглинула його.

Заграва отямився від нестерпного болю. Поворушив руками і ногами. Ніби все ціле. На плечах і стегнах страшенно пече — напевне, обдер шкіру при падінні.

Він розплющив очі. Темно, нічого не видно. Якісь жовті брудні плями. Крізь щілину в склі шолома проникає прохолодне повітря. Іван жахнувся. Він дихає повітрям планети. Якщо за цей час, поки він був непритомний, в легені потрапили ворожі бактерії — тоді неминуче захворювання.

Він навпомацки знайшов на поясі сумочку, дістав герметично загвинчений флакон, вийняв з нього дві пілюлі психостимуліну. Це був сильнодіючий препарат для імунітету проти чужопланетних мікроістот.

Заграва просунув руку в отвір шолома, ковтнув пілюлі. Потім рішуче зняв шолом. Якщо до цього часу він не отруївся повітрям планети, то й далі нічого не буде. Адже аналізатори показували підходящу для людини атмосферу.

Він поглянув угору. На небі пливли хмари. Інколи серед них визирали зірки. Тоді на планету надало жовтаве і сріблисте сяйво.

Іван став на коліна, потім звівся на йоги. Побиті місця дали себе знати. Він ступнув два кроки вперед. Щось заважало. Ага, це стропи парашута.

Заграва відстебнув їх, кинув геть. Трохи подумав. Що з ними робити? Може, здадуться на що-небудь? Треба скласти.

Він рушив до купола. Під ногами хрумтів пружний мох. Заграва насилу згорнув гігантський купол парашута — присмалений, напівзгорілий. Це його дуже втомило. Він сів на згорток, щоб відпочити.

І раптово перед ним виникло обличчя Марії. її очі злякано дивилися на нього. Вона щось казала, вона щось хотіла передати йому! Що це? Ну, звичайно, вона опустилася на планету і теж самотня, як і він.

А потім — знову пітьма. Видіння зникло. Іван схопився на ноги. Серце затопила хвиля відчаю. Але він одразу міцним зусиллям волі вгамував стихійний порив. Тихо. Спокійно. Адже прийшло найстрашніше! Чи думав він про таку можливість? У глибині свідомості — так. Але їй не казав. Як вона витримає такий удар? Як стане діяти? Необхідні спокій і витримка. Недарма вони спілкувались на відстані. Тепер можна буде спробувати знайти одне одного. Це не те, що радіо, але є надія. Та й радіо тут не допомогло б. За чотири хвилини після її падіння корабель пролетів тисячі кілометрів…

В душі прозвучав іронічний голос. Звідки він? Чий? А-а! Це ті скептики, які пророчили невдачу. І вона сталася. Що тепер зробить Заграва для науки Землі? Що цінного залишить для майбутніх експедицій?

— Тихо. Геть, мізерні думки! Людина й без техніки, без приладів — найскладніший прилад, найчудовіша машина. Поки я дихаю, поки бачу, чую і відчуваю — я вчений, я людина, я дослідник. Нам треба відшукати одне одного. За всяку ціну. Хай на це піде місяць, рік, десять років, але ми зустрінемось. І тоді ніщо не застрахає нас. Одна людина — це просто людина. А двоє людей — це вже людство! Людство!

Іван глибоко зітхнув. Треба щось вирішувати. Діяти! Але мозок, затуманений втомою, відмовляється працювати. Необхідно відпочити. Діждатися світанку. А потім зорієнтуватися в обстановці. Іван розстелив купол парашута, загорнувся в нього. Майнула думка: «Тут можуть бути хижі тварини». Він відігнав її і все-таки пересунув наперед кобуру в ВЧВ. На всяк випадок. У мозку попливли думки про їжу, про житло, про тутешніх істот. А воля владно наказувала — завтра, завтра!

Випливло з темряви обличчя Марії. Ніби марево…. «Голубко моя! Як тобі?» Чомусь Іван не хвилювався за неї, не вболівав. Він тільки милувався її сяйвом, купався у променях її очей і плив, плив на хвилях забуття.

Підсвідомість щось говорила,