Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— А тепер трохи музики! — гукнув Торін. — Несіть-но інструменти!
Кілі та Філі кинулися до своїх торб і витягли маленькі скрипочки; Дорі, Норі й Орі повитягали флейти звідкілясь із-під плащів; Бомбур приволік із передпокою барабан; Біфур і Бофур також вийшли і повернулися з кларнетами, які вони залишили біля дорожніх ціпків. Двалін і Балін одночасно сказали: «Пробачте, я залишив свій інструмент на ґанку!» «Прихопіть і мій!» – гукнув Торін. І вони повернулися з віолами, завбільшки з них самих, і з Торіновою арфою, загорнутою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і ледве Торін ударив по струнах – усі заграли і залунала музика, така незвичайна та солодка, що Більбо забув про все на світі і його понесло кудись на темні терени, де світять чужі місяці, далеко в Заріччя і дуже далеко від його гобітської нори під Пригірком,
Темрява проникла до кімнати крізь маленьке віконечко на схилі Пригірка, вогонь у каміні ледь мерехтів – був квітень, – а вони все ще грали, й тінь від Ґандальфової бороди колихалася на стіні.
Темрява наповнила кімнату, полум’я згасло, тіні щезли, а вони все ще грали. І раптом один по одному затягли гортанний наспів ґномів, який співали в їхніх стародавніх підземних чертогах; ось фрагмент їхньої пісні, якщо тільки це може скидатися на пісню без їхньої музики:
За млисті й зимні гір хребти,
У прастарих печер роти
Іти нам слід, ледь зблідне схід,
Закляте злото щоб знайти.
Там ґноми насилали нар
Під молотів дзвінкий удар
У гротах нір у надрах гір,
Де спить усяка темна твар.
І королі, й ельфійська знать
Їх витворами дорожать,
І блиск зорі їх зброярі
В меча вправляли рукоять.
Твердим драконовим вогнем
Зубці вінчались діадем,
Коваль кує із зір кольє,
Гра сонце й місяць під різцем.
За млисті й зимні гір хребти,
У прастарих печер роти
Іти нам слід, ледь зблідне схід,
Щоб наше золото спасти.
Різьбили в руднях різьбярі
Зі злота арфи й пугарі,
Пісні тягли, нечутні з мли
Для ельфів і людей вгорі.
Коли вітри гули нічні,
Шуміли сосни в вишині —
Вогонь заблис, зайнявся ліс,
Мов смолоскипи осяйні.
В долині дзвін гуде в біді,
Обличчя люд підвів бліді,
Драконів гнів – гірш від вогнів —
На їх оселі пав тоді.
Гора диміла до зірок,
Настигнув ґномів долі крок:
Весь рід до ніг дракона ліг,
Покинувши печерний змрок.
За пасма пахмурних вершин,
У млу підземних порожнин
Іти нам слід, ледь зблідне схід,
За злотом, що загарбав він!
Доки вони співали, гобіт відчув, як його переповнює любов до прекрасних речей, створених умілими руками та магією, люта і ревна любов, жага, що живе в серцях усіх ґномів. У ньому прокинулося щось туківське, й він забажав вирушити в путь, аби побачити величні гори, почути шум сосон і водоспадів, дослідити печери й узяти до рук меча замість дорожнього ціпка. Він визирнув у вікно. Понад деревами на темному небі проступили зорі. Він подумав про коштовності ґномів, сяючі в пітьмі печер. Зненацька в лісі у Заріччі блимнуло полум’я – мабуть, хтось розклав багаття,— й він уявив, як дракони-плюндрувачі приземляються на його тихому Пригірку і палять усе вогнем. Він здригнувся – і дуже швидко знову став просто собі паном Торбином із Торбиного Кута, що під Пригірком.
Він підвівся, весь тремтячи. У голові промайнула невиразна принести лампу та дещо виразніша – вдати, що пішов по лампу, заховатися за пивними діжками в пивниці й не виходити, доки ґноми не заберуться геть. Раптом він помітив, що музика та спів стихли, а ґноми всі як один дивляться на нього й очі їхні аж сяють у темряві.
— Куди це ви зібралися? — спитав Торін таким тоном, який давав зрозуміти: він здогадався про обидві думки, що промайнули гобітовій голові.
— Може, принести лампу? — пробелькотів Більбо, ніби виправдовуючись.
— Ми любимо темряву, — сказали ґноми хором. — Темрява – для темних справ! До світанку ще багато годин.
— Звісно! — зітхнув Більбо і похапцем сів.
Але його ослінчик кудись подівся й він опустився просто на камінну решітку, з гуркотом зваливши лопатку та коцюбу.
— Цить! — гримнув Ґандальф. — Нехай Торін говорить!
І Торін почав так:
— Ґандальфе, ґноми та пане Торбине! Ми зібрались у домі нашого друга та спільника, цього незрівнянного і доблесного гобіта – хай ніколи не витреться хутро на його ногах! Хвала його вину й елю! — він зробив паузу, щоб передихнути і почути від гобіта чемну відповідь, але компліменти не справили належного враження на бідолашного Більбо Торбина, який розтулив був рота, щоб запротестувати проти титулу «доблесний», а надто проти «спільника», але не зміг видушити зі себе ні звуку, такий він був збентежений.
Тож Торін повів далі:
— Ми зібралися, щоб обміркувати наші плани, нашу тактику, стратегію, засоби та задуми. Незабаром, іще вдосвіта, ми розпочнемо нашу довгу подорож – подорож, із якої дехто з нас (а можливо, й усі ми за винятком нашого друга і порадника, хитромудрого чарівника Ґандальфа) може ніколи не повернутись. Це – урочиста мить. Наша мета гадаю, добре відома всім. Для вельмишановного пана Торбина та, мабуть, для одного-двох молодших ґномів (гадаю, я не помилюся, назвавши, наприклад, Кілі та Філі) ситуація, що склалася, може потребувати короткого пояснення…
Це був Торінів стиль. Він був поважний ґном. Якби його не зупинили, він би, мабуть, продовжував у тому самому дусі, доки б аж знемігся, і при цьому так і не сказав би присутнім нічого нового. Але його брутально перервали. Бідолашний Більбо вже не міг терпіти. Почувши «може ніколи не повернутись», він відчув, як до його горла підкочується крик, який одразу ж вирвався назовні, наче свист паротяга, що вилітає з тунелю. Усі ґноми підхопилися, перекинувши стіл. На кінчику своєї чарівної патериці Ґандальф засвітив блакитний вогонь, і при світлі цього феєрверка всі побачили бідолашного маленького гобіта, котрий стояв навколішках на килимку перед каміном і тремтів, як напіврозтале желе. А тоді впав на підлогу, безперестанку волаючи: «Блискавка вбила, блискавка вбила!» – і це було єдине, чого тривалий час могли від нього домогтися. Тож вони підняли його, пе- | ренесли подалі, до вітальні,
