Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

«Більше шухляд! Спокійно, пильно, обережно», — говорив він собі.

На дні вісімдесят п’ятої шухляди він знайшов рукавиці.

— О, Боже, Боже! — він затріснув комод і зітхнув.

Спробував одягнути рукавички, гордо розпрямив їх, застібнув. Вони були м’які, сірі, щільні, непроникні. Тепер він міг робити будь-що і не лишити жодного сліду. Він помацав свій ніс у дзеркалі спальні, облизав зуби.

— НІ! — вигукнув Гакслі.

Який же нечестивий план це був!

Гакслі упав на підлогу, упав навмисно! Який до біса розумний чоловік! Униз на дерев’яну підлогу і потягнув Ектона за собою. Вони качалися, і боролися, і дряпалися по тій підлозі, і лишали відбитки, безліч відбитків пальців! Гакслі відкотився на кілька футів, а Ектон тягнувся за ним, щоби зімкнути руки навколо шиї і душити доти, доки життя не вийде з нього, наче паста з тюбика.

З одягненими рукавицями Вільям Ектон повернувся до кімнати і присів на підлогу, щоби стомлено почати роботу з чищення кожного її дюйма. Він витирав її дюйм за дюймом, дюйм за дюймом, аж доки майже не почав бачити у ній власне зосереджене і спітніле обличчя. Потім перейшов до столу і витер його ніжку, від низу через виступи до верхівки. Він дійшов до чаші з восковими ягодами, відчистив срібло, взяв кілька ягід і витер їх, але ягоду на дні залишив.

— Я певен, що не торкався її, — сказав він.

Після столу він підійшов до картини, що висіла над ним.

— Переконаний, що не торкався її, — сказав він.

І продовжив стояти і дивитися на неї.

Потім глянув на всі кімнатні двері. Якими дверима він користувався? Він не пам’ятав. Отже, треба відчистити усі. Він почав з ручок, витер їх усі, а потім самі двері, згори і донизу, аби не лишити жодного шансу. Потім він перейшов до всіх меблів у кімнаті, протер бильця крісла.

— Крісло, на якому ти сидиш, Ектоне, часів Луї XIV. Відчуй цей матеріал, — сказав Гакслі.

— Я прийшов говорити не про меблі, Гакслі! Я прийшов через Лілі.

— Та перестань, не переймайся так сильно. Ти ж знаєш, вона не любить тебе.

Вона сказала мені, що поїде зі мною у Мехіко завтра.

— З тобою, твоїми грошима і твоїми клятими меблями!

— Це хороші меблі, Ектоне. Будь гарним гостем, поглянь на них.

Відбитки можуть знайти і на тканині.

— Гакслі! — Вільям Ектон подивився на тіло. — Ти здогадувався, що я збираюся тебе вбити? Чи твоя підсвідомість про це здогадувалася на кшталт моєї? І чи це твоя підсвідомість сказала тобі змусити мене бігати будинком, торкаючись усього: книг, посуду, дверей, крісел? Невже ти настільки розумний?

Він ретельно витер крісла зіжмаканим носовичком. Потім згадав про тіло — його він ще не витирав. Він перейшов до нього і заходився витирати його з усіх боків, кожну частину поверхні. Він навіть почистив взуття, щоби нічого не лишилося.

Після взуття на його обличчі з’явився неспокій, і за мить він підвівся та підійшов до столу.

Він дістав і обтер воскову ягоду із дна чаші.

— Так краще, — прошепотів він і повернувся до тіла.

Проте коли він присів над тілом, його очі сіпнулися, а на губах прочитувалося вагання. Він знову підвівся і ще раз підійшов до столу.

І протер раму картини.

Під час протирання рами він звернув увагу на…

На стіну.

— Але це, — сказав він, — по-дурному.

— Ой! — зойкнув Гакслі, відбиваючись від нього.

Він штовхнув Ектона, і вони почали боротися. Ектон упав, звівся, торкнувся стіни і знову побіг до Гакслі. Він задушив Гакслі. Гакслі помер.

Ектон змусив себе відвернутися від стіни, йому потрібно було все зважити. Образливі слова і дії зникли з його свідомості, він змусив їх до цього. Потім поглянув на всі чотири стіни.

— Сміхота! — сказав він.

Краєм ока помітив дещо на стіні.

— Не звертатиму уваги, — сказав він, аби відволіктися. — Тепер наступна кімната! Треба бути послідовним. Ми були разом у передпокої, у бібліотеці, у цій кімнаті, в обідній кімнаті і на кухні.

Позаду нього на стіні була пляма.

Чи не була?

Він сердито обернувся.

— Гаразд, гаразд, просто щоби переконатися, — він підійшов і не знайшов жодної плями.

Хоча, одна маленька була, ось тут. Він витер її. У будь-якому разі, там не було відбитків. Коли він покінчив з нею, то торкнувся рукою стіни, оглянув її і так, і сяк, а потім м’яко сказав:

— Ні.

Він поглянув ще раз — угору, і вниз, і вправо, і вліво, і тихо вимовив:

— Це забагато.

Яка там площа?

«Без поняття».

Та попри сумніви його рука почала автоматично чистити стіну.

Він пильно поглянув на свою руку і на шпалери. Глянув через плече в іншу кімнату.

— Треба піти туди і витерти дійсно важливе, — сказав він собі, але рука лишилася на місці, так ніби підтримувала стіну або його самого. Його обличчя зробилося злим.

Він узявся мовчки скребти стіну — вниз і вгору, вперед і назад, униз і вгору. Так високо, наскільки міг дотягнутися, і так низько, наскільки міг нахилитися.

— Це ж смішно, о Боже, як же смішно!

Однак ти маєш бути певен, говорили йому власні думки.

— Так, я повинен бути певен, — відповів він.

Він закінчив одну стіну, а потім…

Почав іншу стіну.

— Котра година?

Він поглянув на годинник над каміном. Година минула. П’ять хвилин на другу ночі.

Задзвонили у двері.

Ектон завмер, витріщився на двері, на годинник, на двері, на годинник.

Хтось гучно грюкнув у двері.

Минула довга хвилина. Ектон не дихав. Без свіжого повітря в легенях він почав відчувати слабкість і пітніти. Тиша в його голові сповнилася гучними холодними хвилями, які билися об важкі скелі.

— Гей, там! — вигукнув п’яний голос. — Я знаю, що ти там, Гакслі! Відчиняй! Це Біллі-бой, п’яний, як чіп! Гакслі, старий друзяко, відчиняй-но.

— Забирайся, — прошепотів беззвучно Ектон.

— Гакслі, ти ж там, я чую, як ти дихаєш! — кричав далі п’яний голос.

— Так, я тут, — прошепотів Ектон, який почувався млявим і незграбним на підлозі, незграбним, похололим і німим. — Так.

— Чорт! — мовив голос і розчинився у тумані. Кроки почовгали далі. — Чорт…

Ектон довго стояв із заплющеними очима, відчуваючи аж у голові калатання серця. Коли він, зрештою, розплющив очі, то поглянув на нову стіну перед ним і зважився заговорити.

— Дурниця, — сказав він. — Ця