Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Ти що, жартуєш?

— Ой, та я погоджуюся з тобою, кохана. Це просто маразм, блювати хочеться! Але просто відзнімімо це, а тоді, повір мені, я виріжу цю сцену з кінцевої версії. Мені буде її ще смачніше пожувати.

Кріс розсміялася. І погодилася. Берк зиркнув на монтажера, що відзначався егоїстичним характером і полюбляв марнувати час на зайві суперечки. Той щось діловито погоджував з оператором. Режисер полегшено зітхнув.

Кріс дивилася на Деннінґза, що смачно вилаяв якогось нещасного асистента, а тоді аж розквітнув від задоволення. Він просто насолоджувався своєю ексцентричністю. Але Кріс також знала, що, напиваючись до певної стадії, він міг раптом вибухати безпричинною люттю, а якщо це ставалося о третій або четвертій ранку, то нерідко дзвонив високопоставленим особам і брутально ображав їх, користуючись дріб’язковими зачіпками. Кріс пригадала одного шефа студії, чия провина полягала в тому, що він під час перегляду тихенько зауважив, ніби манжети Деннінґзової сорочки трохи обтріпалися, спонукавши режисера розбудити його десь близько третьої ранку, обізвавши «пиздуватим хамлом», чий батько, засновник студії, був «стовідсотковим психопатом», який «постійно обмацував Джуді Ґарленд» під час знімання «Чарівника країни Оз», а тоді наступного дня Берк удавав амнезію й ледь помітно світився від утіхи, коли ті, кого він образив, описували детально, як саме він це зробив. Хоча, якщо це йому пасувало, Деннінґз не приховував того, що добре все пам’ятає. Кріс усміхнулася й похитала головою, пригадавши, як він одного разу, перебравши джину, розгромив декілька студійних павільйонів, охоплений безрозсудною люттю, а тоді пізніше, коли виробничий директор студії пред’явив йому детальний рахунок і полароїдні фотографії пошкоджень, він лукаво назвав їх «явними підробками», бо «збитки були набагато, незмірно гірші». Кріс вірила не в те, що він був алкоголік або навіть безнадійний пияк, а швидше в те, що він пив і так скандально поводився, бо цього від нього й очікували: він так підтримував свій власний міф.

«Ну й добре, — подумала вона, — можливо, це таке своєрідне безсмертя».

Вона озирнулася, дивлячись на єзуїта, що всміхнувся, коли Берк видав свою непристойність. Той віддалявся, зажурено похиливши голову, самотня чорна хмара в пошуках дощу. Їй ніколи не подобалися священнослужителі. Такі самовпевнені. Такі заспокоєні. Але оцей…

— Готова, Кріс?

— Готова.

— Гаразд, повна тиша! — вигукнув помічник режисера.

— Починаємо, — розпорядився Берк.

— Починаємо!

— Камера!

— Мотор!

Кріс збігла вгору сходами під підбадьорливі вигуки статистів, а Деннінґз дивився на неї, уявляючи, про що вона зараз думає. Вона занадто швидко припинила суперечку. Він багатозначно глянув на відповідального за діалоги, що хутко й слухняно підбіг до нього, пропонуючи розгорнутий сценарій, немов перестарілий прислужник вівтаря, що подає священикові молитовник під час урочистої відправи.

Сонце періодично ще вигулькувало, але вже о четвертій дня чорні й густі хмари цілком затягли потемніле небо.

— Берку, ми губимо світло, — стурбовано зазначив помічник режисера.

— Так, воно згасає в цілому довбаному світі.

За вказівкою Деннінґза помічник директора розпустив усю групу до наступного дня, і Кріс тепер прямувала додому, дивлячись на тротуар і відчуваючи страшну втому. На розі Тридцять шостої та О-стрит вона зупинилася, щоб дати автограф підстаркуватому італійцеві-бакалійнику, який привітав її з дверей своєї крамнички. Вона написала «З найкращими побажаннями» і підписалася на брунатному паперовому мішечку. Чекаючи, поки промине авто, щоб перетнути Н-стрит, поглянула на католицьку церкву з другого боку вулиці. Святого того-чи-іншого. Укомплектовану єзуїтами. Вона чула, що Джон Кеннеді брав тут шлюб із Джекі й відвідував богослужіння. Вона спробувала уявити собі це: Джон Ф. Кеннеді серед жертовних свічок і побожних зморшкуватих жінок; Джон Ф. Кеннеді з похиленою в молитві головою; вірую… розрядка з росіянами; вірую, вірую… «Аполлон-4» серед шарудіння чоток; вірую у воскресіння й вічне життя…

Ось. Ось воно. Найсуттєвіше.

Кріс дивилася, як бруківкою прогуркотіла вантажівка з пивом «Ґюнтер», видзвонюючи теплими, тремтливими, вологими обіцянками.

Вона перейшла дорогу, а коли спускалася О-стрит повз корпус школи Святої Трійці, її обігнав, тримаючи руки в кишенях нейлонової штормівки, якийсь священик. Молодий. Дуже збуджений. Зарослий щетиною. Трохи далі він завернув праворуч у перехід, що вів у подвір’я за церквою.

Кріс зупинилася біля переходу, з цікавістю стежачи за священиком. Він, здається, прямував до якогось білого будиночка. Зі скрипом прочинилися старенькі двері з екраном-сіткою, з яких з’явився ще один священик. Той коротко кивнув молодикові й, опустивши очі, швидко рушив до церковних дверей. І знову хтось штовхнув зсередини двері будиночка. Ще один священик. Він був схожий… Гей, це ж він! Так, той, що всміхнувся, коли Берк сказав «трахається»! Тільки тепер він мав серйозний вигляд і мовчки привітав новоприбулого, поклавши руку на плече лагідним, дещо батьківським жестом, і припровадив його всередину. Двері поволі зачинилися, ледь чутно рипнувши.

Кріс задивилася на свої туфлі. Була спантеличена. Що відбувається? Цікаво, може, єзуїти пішли до сповіді?

Легенький гуркіт грому. Вона глянула на небо. Чи буде дощ?.. Воскресіння й вічне життя…

Так. Так, звісно. Наступний вівторок. Удалині зблиснула блискавка. Не дзвони нам, дитино, ми самі тобі подзвонимо.

Вона підняла комір пальта й поволі рушила далі.

Мала надію, що почнеться злива.

За якусь хвилину була вже вдома. Пішла до ванної, тоді зазирнула в кухню.

— Ну як там, Кріс?

За столом сиділа гарненька білявка років двадцяти з чимось. Шерон Спенсер з Орегону. Останні три роки вона була репетиторкою Реґани й секретаркою Кріс.

— Та все як завжди. — Кріс підійшла до столу й взялася переглядати пошту. — Є щось цікаве?

— Хочеш наступного тижня піти на вечерю в Білий дім?

— Ой, навіть не знаю. А що там робити?

— Об’їстися солодощами, щоб аж знудило.

— А де Реґ?

— У дитячій кімнаті.

— Що робить?

— Ліпить. Здається, пташку. Для тебе.

— Саме те, що мені потрібно, — пробурмотіла Кріс. Вона підійшла до плити й налила собі в чашку гарячої кави. — Щодо тої вечері — це був жарт?

— Ні, звісно, — відповіла Шерон. — Це в четвер.

— Багато запрошених?

— Ні, здається, п’ятеро чи шестеро.

— Овва!

Це її приємно втішило, хоч і не здивувало. Усі до неї тягнулися: таксисти, поети, професори, королі. І що їх так приваблювало в ній? Життєрадісність?

Кріс сіла до столу.

— Як іде навчання?

Шерон, спохмурнівши, запалила сигарету.

— Знову труднощі з математикою.

— Он як? Дивно.

— Сама знаю, це ж її улюблений предмет.

— Так, але ота «нова математика»… Боже, я б не змогла навіть наміняти дрібняків на автобус, якби…

— Привіт, ма!

Реґана підстрибцем убігла у двері й простягла до матері худенькі рученята. Руді кіски. Ніжне, ясне личко, укрите ластовинням.

— Привіт, жабко! — Аж сяючи, Кріс схопила дівчинку в обійми, стиснула