Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

Після ситного обіду у Фрода, ми пішли прогулятися по Променаду, широкому, прямому проспекту з цегли, що веде від будівель Міністерства до площі Харада. По обидва боки вишикувалися особняки з мармуровими фасадами і стрункими колонами, власність дрібної аристократії та могутніх торговців. В перший день, коли я прибула в Люсерніс, то присягнула собі, що колись один з них буде моїм. Я ледь пересувала ноги по Променаду – без копійки, голодна і хвора -- і гірко заздрила тим, хто живе в такій розкоші. Я годину вдивлялася в ці величезні будинки зі справжнім склом у вікнах, перш ніж варта прогнала мене. Тоді я пішла і вкрала пів буханки хліба. Давно це було. Тепер я не мушу красти хліб. Але й жоден з цих особняків досі не мій.

Променад настільки широкий, що може вмістити чотири карети в ряд, хоча гужовий транспорт туди не пускають. Багаті торговці з жінками, державні службовці, й дрібна аристократія гуляли по ньому, щоб показати себе і поспілкуватися. На Променаді займалися й більш тонкими справами – тут приймалися важливі рішення, поміж представників, а деталі допрацьовувалися деінде. Я сама провернула не одну справу таким чином.

Променад також добре охоронявся. Лорд Морно, губернатор Люсерніса, любив муштрувати тут свої війська. Поки ми з Хольгреном прогулювалися, сивий сержант ганяв невеличкий контингент аркебузирів у новій вишуканій малиновій формі. Вигукуючи команди, старий служака весь час намагався покласти руку на руків‘я неіснуючого меча.

-- Бачиш їхню зброю? – запитав Хольгрен. – За нею майбутнє.

Я засміялася.

-- Це забавки. Єдиний спосіб вбити когось аркебузом – це відлупцювати ним. За час потрібний, щоб його зарядити, добрий лучник прикінчить п‘ятьох.

-- Ха, але скільки часу потрібно, щоб так добре опанувати лук? П‘ять років? Десять? Опанувати стрілецьку зброю можна за кілька тижнів. Колись їх вдосконалять, покращать скорострільність, далекобійність і влучність. Люди будуть вмирати тисячами, навіть не побачивши ворога. – Він по-дружньому обійняв мене. – Такі винаходи рухають світ вперед, Амро, а не магія.

Він зупинився і поглянув на мене своїми пронизливими очима.

-- Я хочу поділитися з тобою таємницею.

-- Гаразд.

-- Магія слабне. Сьогодні навіть найпотужніші маги не можуть зробити половину з того, що могли звичайні маги ще сто років тому. Дві тисячі років тому війни, як та що знищила Тагот, були звичною справою. За кілька днів знищувалися цілі імперії. Тепер закони фізичного світу витісняють Закони Тавматургії. Хтозна, коли магія зникне цілковито?

-- Ти говориш про це майже радісно.

-- Правда? Може й так. Раз я вже в настрої ділитися таємницями, скажу тобі ще одну. Мені не дуже подобається бути магом.

-- Жартуєш?

-- Щира правда. Як тільки помер Івуст, я втратив будь-який інтерес до Мистецтва. Але, що ще мені залишалося робити? Десять років я намагався втекти від долі, яку сам собі створив. Виходу не було, принаймні виходу прийнятного для мене. На той час це була єдина професія, якою я володів.

-- Зажди. Ти хочеш сказати, що крім шаленої вилазки в Тагот, існують інші розв‘язання твоєї проблеми?

-- Ні. Повір мені, всі ліки, які я знайшов, були гіршими за хворобу. – Він зупинився і повернувся до мене обличчям. – Мені треба провести ще деякі дослідження і підготовку. Ми не будемо бачитися кілька днів. Підготуєш все, що нам буде потрібне для двох тижнів походу?

-- Скільки в мене часу?

-- Чотири дні.

-- Гаразд. В‘ючні тварини нам потрібні?

-- Ні. Я не хочу намагатися телепортувати їх разом з нами.

-- Я все підготую.

-- Дякую. Щиро, Амро.

-- Нема за що.

Тоді він пішов геть, високий, довготелесий в похоронно-чорному одязі, чорне волосся зібране в хвостик і скріплене чорною оксамитовою стрічкою. Хольгрен ніколи не знався на моді.

Я погуляла трохи по Променаді, розглядаючи будинки, намагаючись уявити, що за “ліки” він знаходив у минулому, і як вони можуть бути гіршими, ніж якийсь демон, що цілу вічність триматиме твою душу, наче забавку.

Для цього моєї уяви виявилося замало.

Хольгрен з‘явився на світанку четвертого дня. Вузькими дерев‘яними сходами ми стягнули пакунки до карети, що чекала внизу. Був сірий, туманний ранок. Кучер виглядав як привид, що всівся на козли карети, кінь, в якого з ніздрів вилися завитки подиху, виглядав як кошмар.

-- Куди ми направляємося? – запитала я.

-- Виїдемо за місто. Відразу за Джакос-Роуд є невеличкий вільховий гай. Відповідне місце, щоб відкрити портал – не надто далеко, і жодної оселі в радіусі півтора кілометра.

-- Боїшся, що можеш спричинити руйнування?

-- Ні. Як я вже казав, небезпеки немає ні для кого, крім мене. Просто не хочу привертати зайвої уваги.

Я буркнула і спробувала знайти зручну позицію. Якщо вдасться, я мала намір проспати всю поїздку каретою. Я ніколи не була ранньою пташкою.

Сон виявився марною надією. Навіть найкращі вулиці Люсерніса далеко не гладкі, тому карета підскакувала і немилосердно нас підкидувала. Не знаю, через нього, себе, чи дурну затію, яку ми задумали, але того ранку я була в паскудному настрої. Пізніше, я думала про кожну дрібну деталь тієї поїздки – запах мила Хольгрена, час від часу тихе бурмотіння кучера, цок-цок кінських копит по бруківці, а тоді їхній приглушений стук в багнюці Джакос-Роуд – думала про всі ці незначні деталі й запитувала себе, чи зробила б я щось інакше, якби знала, що трапиться.

Екіпаж скинув нас посеред поля. Під час поїздки ранковий туман розсіявся. День обіцяв бути теплим і сонячним.

До обраного Хольгреном гаю було ще більше кілометра. Єдиним способом добратися туди було через поля з рослинами до пояса. Я й гадки не мала, що це були за рослини,