Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

Вперше в житті я їхала, маючи намір повернутися. Тому мене й не гризла туга за залишеними в Підліссі людьми! І, мабуть, тому я не попрощалася з Артаном.

«Він би не відпустив тебе, безглузда», – наважилася подати голос совість.

Правильно. У нього знайшлося б безліч аргументів аж до тих, через які я майже місяць із ним не розмовляла. Він би нагадав, що ми багато що обіцяли одне одному і будували далекосяжні плани. Я б не зуміла нічого заперечити, бо заперечень не існувало.

Колеса стукали в такт плутаним думкам. За віконцем миготіли звичні для Підлісся зарості дубняку, неквапливо пливли хмари, зрідка траплялися зустрічні повози.

Весна закінчувалась, але сонце майже не гріло. Даремно я не прихопила із собою легкі речі. Рен розкинувся значно південніше, серед безводної Суші. Там одягаються по-іншому – не так, як у вічно прохолодних Лісах або Тавенні з претензією на вишуканість. Треба було розпитати про столицю хоча б Кьерна. Ой, сусід же не в курсі, що в мене вистачило сміливості попрямувати до порталів… Нічого, все владнається. Рен великий, у ньому я не привертатиму уваги.

«Туди й назад. Побачу, що нічого дивного не відбувається, і повернуся», – спробувала заспокоїти себе.

«Або не повернуся», – з'явилася підла думка.

Чи одуматися? Ще не пізно звернути на північ! Ніхто не дізнається, що я злякалась. Та й яка різниця? Кьерн правильно сказав: я завжди втікаю. І залишаюся живою, до речі.

На жаль, цікавість затьмарювала побоювання, а того, хто міг мене переконати, вже рік як не було поруч. До того ж мені до смерті набридло зображати жертву. Ховатися зручно, коли нема про що жалкувати, ну а я назвала Борсуки своїм домом.

Виклик кинуто? Чудово. Треба прийняти його без жалю, і коли я з усім розберуся, ніхто не посміє називати мене ім’ям тої проклятої княжни!