Напівзагублений - Саллі Грін
— Так, судячи з тієї інформації, що ми маємо, він там перебуває більшість часу. І жодних причин міняти свої звички в нього, наскільки я бачу, немає.
І я теж так думаю. Мені завжди здавалося, що він просто одержимий своєю роботою і ніщо інше його не цікавить. А з огляду на успіхи Ради, він справді не має ніяких підстав або потреб кудись вирушати.
Селія продовжує:
— Враховуючи прагнення Соула все контролювати, а також його недовіру до Ловців, я впевнена, що чари, які дають Ловцям здатність ставати невидимими, він триматиме десь поблизу себе. Десь у будівлі Ради. Якщо тобі вдасться туди потрапити, знайти ті відьомські пляшки, чи що там таке, і нейтралізувати здатність Ловців до невидимості, я вважатиму нашу місію успішно виконаною.
— Ти вважатимеш, а я ні.
— Ну, тут я згодна; нам треба прагнути більшого. Мусимо спочатку знешкодити Соула, Волленда і Джессіку, а ще впевнитися, що ніхто не вислизне з будівлі: захопити там усіх.
— Мені здавалося, що ми планували вдертися туди й убити їх? — я знову пригадую батьківську пораду вбити їх усіх. Я вже рішив стількох дрібних гравців, пересічних і неважливих Ловців, що не позбавити життя Соула, Волленда і Джессіку було б фактично наругою з їхньої пам’яті.
— Убити або зловити, — каже Селія.
— Добре.
Селія провадить далі:
— Існує, звичайно, і кілька проблем.
— Звичайно.
— Першою проблемою є потрапляння в будівлю Ради. Там є три входи. Головний вхід з центральної вулиці — це найпростіший шлях, але занадто відкритий. Нам тільки бракувало, щоб фейни щось помітили.
Я знаю цей вхід. Він відкритий, і його, звісно, будуть найбільше охороняти й пильнувати. Не можу собі уявити, як пробратися цим маршрутом, хай навіть я буду невидимим.
— Добре, згоден, — кажу я.
— Заднім входом нині не користуються, і він, наскільки нам відомо, заблокований. Припускаю, що вони вважали цей вхід недостатньо захищеним: його було важко охороняти, там поганий кут огляду, та й фейнівські помешкання були надто близько. Хай там як, тепер це не варіант.
Ми з бабусею приходили на мої Оцінювання саме через задній вхід, і я його добре знаю, але тепер це вже, здається, не має значення.
— Вхід з Кобальтового провулка використовується й досі, та він занадто небезпечний.
— Вони всі небезпечні, — кажу я, — але я знаю, як у цьому провулку діють чари. Вони просто затягують у будівлю. Чи не можемо ми це якось використати?
Селія хитає головою.
— Провулок веде у внутрішній двір, зовсім незахищений, і нас там можуть оточити і знищити. Якби я була відповідальна за тамтешню безпеку, то зробила б цей варіант на вигляд вельми спокусливим, але наглухо заблокувала б наступні вхідні двері. Переконана, що Соул саме так і вчинив.
— То що ж нам тоді залишається? Дах? Вікна? — я жартую тільки наполовину. Не сумніваюся, що вся будівля надійно захищена від непроханих гостей.
— Ми потрапимо всередину через розколину з іншої будівлі, що належить Раді. З Вежі.
— З Вежі?
— Її повна назва — Римська вежа. Це в’язниця для Білих магів, яка належить Раді. Я добре її знаю. І Ґрейторекс її знає, і всі Ловці. Щороку кожен Ловець зобов’язаний певний час виконувати там обов’язки вартового. Розколина з Вежі веде просто в будівлю Ради.
— І ти зможеш провести нас у цю Вежу?
— Я тижнями спостерігала за нею. Ми знаємо розклад вартових, скільки їх і як часто вони змінюються. Існує ціла система паролів та інших засобів перевірки, але ти, Натане, зможеш прослизнути разом із вартовими, ставши невидимим. А вже всередині знешкодиш їх і впустиш усіх нас.
— То скільки там вартових?
— Повсякчас не менше шести вартових Ради та чотирьох Ловців. Міняються вони щовісім годин. В’язницю легко охороняти й патрулювати. Нікого з в’язнів узагалі не випускають з камер.
— Як гарно.
— А їм там і не мусить бути гарно.
— Гаразд. Отже, я прослизаю туди, розправляюся з вартовими і впускаю вас. І що тоді? Я проходжу розколиною в будівлю Ради та знаходжу там Волленда, Соула і Джессіку?
Селія тре собі рукою чоло, а потім каже:
— Навіть якщо ми здолаємо Соула, Волленда й усю Раду, Ловці все одно боротимуться проти нас. Ловці виконують накази Ради, але не підкоряються Соулу; вони залишаються по-справжньому вірними тільки своїй очільниці, Джессіці. Поки Джессіка жива, Ловці не перестануть чинити опір. А вона ніколи не здасться, хай там що трапиться з Соулом або Воллендом.
— Ну і?
— Ти подарував їй життя в Женеві, — нагадує Селія.
Я сміюся.
— О. То проблема в тому, що я, на твою думку, її не вб’ю?
— А як насправді? Це проблема?
— Ні, — принаймні я так не думаю. Джессіка — моя зведена сестра, донька моєї матері, але я її ненавиджу. Я переконаний, що вона лиха людина. І я знаю, що вона мене вбила б, не задумуючись. Я справді подарував їй життя в Женеві. Але тоді ще не було війни. Відтоді все змінилося, і я теж змінився.
Я кажу Селії:
— Не хвилюйся. Я її вб’ю або впіймаю.
Селія киває і швидко продовжує розповідати:
— Третя проблема теж пов’язана з Ловцями. Існує легенда про те, що вони не здаються і не рятуються втечею — ніколи. Проте, сам знаєш, це не зовсім так. Більшість з них справді радше помре, ніж визнає поразку, але ж усі вони люди. Дехто захоче лишитися живим. І я гадаю, що, усвідомивши неминучість поразки, вони можуть удатися до тактичного відступу або навіть капітулювати. Якщо так і станеться, ми не завдаватимемо їм шкоди. Але розформуємо їхні загони. Ми повинні назавжди покінчити з Ловцями.
Я пригадую свій сон про довжелезну вервечку ув’язнених Ловців.
— Найкраще буде стратити їх усіх.
— Ні, не найкраще. Майже в кожній родині Білих магів є Ловці. Ми повинні виявити терпимість і справедливість. Вони лише солдати. Вони не лихі.
Я заперечливо хитаю головою.
— Натане, ми не вбиваємо в’язнів. І не вбиваємо тих, хто здався в полон.
— То в чому тоді полягає третя проблема?
— Натане, я хочу бути певна, що ти дозволятимеш їм здаватися в полон і не вбиватимеш бранців. Я хочу вірити, що ти не порушиш правила про неприпустимість страти полонених.
— Тобто ти хочеш вірити в те, що я не подібний до власного батька. Що я не волітиму мститися за своїх предків, замордованих ними. А як тоді бути з іншими Чорними магами, котрих убивали Ловці? За них я теж не маю
