Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Але в Тарбієні все було інакше. О, складники маскараду були такі ж самі. Люди в кричущо розмальованих масках демонів усе одно вешталися містом, лізучи в шкоду. Був там і Енканіс у традиційній чорній масці, який завдавав серйозніших клопотів. І хоча я його не бачив, я не сумнівався, що кращими районами крокував Тейлу в срібній масці, який грав свою роль. Як я вже сказав, складники карнавалу були такі ж самі.

Але спрацьовували вони інакше. По-перше, Тарбієн був надто великий, щоб одна трупа забезпечила йому достатньо демонів. Тут би не вистачило б і сотні труп. Отож, замість оплачувати послуги професіоналів, що було б розважливо й безпечно, церкви Тарбієна йшли більш прибутковим шляхом продажу масок демонів.

Через це в перший день Високої Жалоби в місті вирвалися на свободу десять тисяч демонів. Десять тисяч демонів-аматорів, яким було дозволено робити будь-які капості, які спадуть на думку.

Може здатися, ніби це — ідеальна ситуація для юного злодюжки, якою той може скористатись, але насправді все було зовсім навпаки. Демонів завжди було найбільше в Надбережжі. І хоча переважна більшість демонів поводилась як годиться, тікала, почувши ім’я Тейлу, і тримала свою чортівню в розумних межах, чимало з них були не такі. У перші кілька днів Високої Жалоби було небезпечно, і я здебільшого коротав час, просто переховуючись від гріха подалі.

Але з наближенням Середзим’я все вляглося. Кількість демонів стабільно зменшувалася: люди губили маски або втомлювалися від цієї гри. Тейлу, безсумнівно, теж знищив чимало — от тільки срібна маска срібною маскою, а він був один. Він навряд чи міг обійти весь Тарбієн усього за сім днів.

Для мандрівки на Узвишшя я обрав останній день Жалоби. У день Середзим’я настрій у всіх завжди гарний, а гарний настрій — це успіх у жебракуванні. Найкращим же було те, що лави демонів помітно порідшали, а це означало, що ходити вулицями знову стало більш-менш безпечно.

Я вийшов невдовзі після полудня, зголоднілий, тому що не зумів знайти, де вкрасти хліба. Пам’ятаю, що, попрямувавши до Узвишшя, я відчував легке збудження. Можливо, якась частина мене згадала, яким було Середзим’я в колі родини: тепла їжа, а потім — теплі ліжка. Можливо, мене заразили пахощі вічнозелених гілок, які збирали на купи та підпалювали на честь торжества Тейлу.

Того дня я дізнався дві речі. Я дізнався, чому жебраки тримаються Надбережжя, а ще дізнався, що, хоч що вам там казатимуть церковники, Середзим’я — це час демонів.

Я вийшов із провулка, і мене негайно вразила несхожість атмосфери в цій частині міста й там, звідки я прибув.

У Надбережжі купці підлизувалися й підлещувалися до покупців, сподіваючись заманити їх до своїх крамниць. Якщо в них не виходило, вони не соромилися нападів войовничості — кляли чи навіть відверто залякували покупців.

Тут крамарі нервово заламували руки. Вони кланялися, розшаркувалися й були бездоганно ввічливими. Ніхто ніколи не підвищував голосу. Після жорстокої реальності життя в Надбережжі мені здавалося, ніби я випадково потрапив на офіційний бал. Усі були одягнені в нове вбрання. Усі були чисті, і всі, здавалося, брали участь у якомусь заплутаному соціальному танці.

Але були тут і тіні. Оглядаючи вулицю, я помітив двох чоловіків, які переховувались у провулку навпроти мене. Маски в них були непогані, криваво-червоні й люті. В одного була роззявлена паща, а в другого скалилися гострі білі зуби. Обидва були в традиційному чорному одязі з каптурами, і я це схвалював. Дуже багато демонів у Надбережжі не переймалися правильними костюмами.

Двоє тих демонів вислизнули з провулка й подалися за гарно вбраною молодою парою, яка спокійно прогулювалася вулицею попід руку. Демони обережно пройшли за ними назирці майже сотню футів, а тоді один з них схопив капелюх молодика і шпурнув його в сніговий замет неподалік. Другий схопив жінку в грубі обійми та підняв її над землею. Вона зарепетувала, тим часом як чоловік, явно розгубившись через те, що так сталося, почав виривати в демона свій ціпок.

На щастя, його дама не розгубилася.

— Тегус! Тегус! — закричала вона. — Тегус антауса ега!

Почувши ім’я Тейлу, дві постаті з червоними масками зіщулились, а тоді розвернулися й побігли вулицею геть.

Усі радо загукали. Один із крамарів допоміг молодикові повернути собі капелюх. Мене доволі сильно здивувало, як чемно все відбулося. Вочевидь, у гарній частині міста ввічливими були навіть демони.

Осмілівши від побаченого, я оглянув натовп, думаючи, хто тут найперспективніший. Підійшов до однієї молодої жінки. Вона була в пудрово-блакитній сукні та білому хутряному палантині. Волосся в неї було довге й золотаве та обрамляло її обличчя вміло накрученими кучерями.

Коли я вийшов уперед, вона опустила на мене погляд і зупинилась. Я почув приголомшений вдих; вона піднесла одну руку до вуст.

— Дріб’язку не знайдеться, пані? — Я витягнув руку й змусив її трішечки задрижати. Голос у мене теж дрижав. — Прошу. — Я намагався видаватися таким само малим і безнадійним, як почувався. При цьому я переминався з ноги на ногу в неглибокому сірому сніжку.

— Біднятко, — зітхнула вона так тихо, що я ледве почув. Вона незграбно взялася за гаманець на поясі, не маючи чи то змоги, чи то бажання відвести від мене погляд. За мить вона зазирнула в гаманець і щось дістала. Огорнувши це пальцями, я відчув холодну, надійну вагу монети.

— Дякую, пані, — машинально сказав я. Опустив на мить очі та побачив, як між пальцями в мене виблискує срібло. Розкривши руку, я побачив срібний гріш. Цілий срібний гріш.

Мені відвисла щелепа. Срібний гріш дорівнював десятьом мідним грошам або ж п’ятдесятьом залізним. Ба більше, він дорівнював ситому череву щовечора впродовж половини місяця. За один залізний гріш я міг поспати одну ніч на підлозі в «Червоному оці», за два — поспати біля каміна, неподалік від жаринок, що залишилися від вечірнього вогню. Я міг купити ганчір’яну ковдру, яку сховав би на дахах, і вона зігрівала б мене всю зиму.

Я підняв очі на жінку, яка й досі дивилася на мене знизу вгору з жалем у погляді. Вона не могла знати, що це означає.

— Дякую, пані. — У мене затремтів голос. Я згадав один вираз, який ми вживали ще тоді, як я жив у трупі. — Хай усі ваші історії будуть радісними, а дороги — рівними й короткими.

Вона усміхнулася мені та, мабуть, приготувалася щось сказати, але в мене виникло дивне відчуття біля карку. За мною