Зоряний пил - Ніл Гейман

— Коли доживеш до моїх років, — зітхнула стара, — знатимешся на жалю значно краще, ніж тепер. Коли жалів безліч, вже немає значення, чи їх на один більше, чи на один менше.

Вона втягнула носом повітря. Її плаття колись було червоне, а нині, старе і залатане, зовсім вицвіло. На одному плечі була дірка, з-під якої виднівся чималий шрам; здавалося, йому вже не одна сотня років.

— Мене цікавить, чому відчуття перестали підказувати мені, де ти перебуваєш. Я бачу тебе зовсім слабо — наче тінь, примару. Спершу ти яскраво горіла. Вірніше, горіло твоє серце — воно світилося у моїй голові срібним вогнем. Після тієї ночі в корчмі вогонь затягнув серпанок, а тепер і зовсім зник.

Іванна усвідомила, що навіть трохи співчуває цьому створінню, яке хотіло її вбити. Вона сказала:

— Може, справа в тому, що серце, яке ти шукаєш, більше мені не належить?

Стара закашлялася. Все її тіло здригалося від глухих спазмів. Зірка терпляче почекала, поки це скінчиться, і пояснила:

— Я вже віддала своє серце.

— Хлопчиськові? Тому, що в корчмі був? З єдинорогом?

— Так.

— То знову забери його і віддай мені! Нам із сестрами воно значно потрібніше! Ми повернемо собі молодість і доживемо до нової епохи. А твій хлопчисько тільки розіб’є його, або розтратить даремно, або просто загубить. Усі вони такі.

— Одначе, — сказала зірка, — моє серце належить йому. Сподіваюся, сестри не сильно тебе сваритимуть, коли ти повернешся до них ні з чим.

Саме тоді підійшов Трістран, узяв Іванну за руку і кивнув старій.

— Про все домовлено, — сказав він. — Немає про що хвилюватися.

— А паланкін?

— Так, мати поїде на паланкіні. Я обіцяв їй, що рано чи пізно ми теж приїдемо до Штормгольда, але добиратися будемо самі, не поспішаючи. Думаю, нам варто купити пару коней і побачити трохи світу.

— І твоя мати на це погодилася?

— Врешті-решт, так, — безтурботно сказав Трістран. — Але вибачайте, що перебиваю.

— Ми вже майже договорили, — сказала Іванна, знову обертаючись до старенької.

— Мої сестри жорстоко помстяться мені, — відповіла стара відьма. — Але дякую за співчуття. В тебе добре серце, дитино. Шкода, що воно мені не дістанеться.

Зірка схилилася і поцілувала стару, торкнувшись своїми ніжними губами до її шерсткої зморшкуватої щоки.

Після цього зірка з коханим пішли кудись у напрямку муру.

— Хто ця стара карга? — запитав Трістран. — Таке враження, ніби я її вже десь бачив. Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, — відповіла зірка. — Це просто моя знайома з часів нашої подорожі.

Позаду сяяли вогні ярмарку — ліхтарі, свічки, чарівні світильники й ельфійські вогники, мов сон про нічне небо, що раптом зійшло на землю. Перед ними — по той бік муру, прохід через який зараз не охоронявся — лежало селище Стіна. У віконцях його будинків сяяли свічки і гасові лампи. Але Трістранові вони здавалися такими ж далекими і чужими, як світ казок тисяча й однієї ночі.

Він поглянув на вогні Стіни, раптом чітко усвідомивши, що дивиться на них востаннє. Якийсь час Трістран мовчки дивився на них, а зірка, що впала з неба, стояла поряд. Потім вони обернулися і разом пішли на схід.

Епілог

у котрому добігають кінця відразу кілька історій

Багато хто вважав цей день найважливішим в історії Штормгольда: пані Уна, яку вважали загиблою (подейкували, що її в дитинстві викрала відьма), повернулася до гірського краю. Після того, як вона проїхала на паланкіні з трьома слонами на чолі процесії, розпочалися радісні святкування з феєрверками — офіційні й не дуже.

Радість мешканців Штормгольда та усіх його домініонів просто не мала меж, коли пані Уна оголосила, що за час своєї відсутності народила сина, котрий — у зв’язку з імовірною загибеллю її останніх двох братів — став прямим спадкоємцем трону. Крім того, вона повідомила, що хлопець вже носить на шиї Камінь Влади.

Сам спадкоємець і його наречена повинні були приїхати незабаром, хоча пані Уна не знала точної дати їхнього прибуття — і це її, схоже, трохи дратувало. На час відсутності спадкоємця пані Уна оголосила, що правитиме Штормгольдом на правах регента. І правила вона вельми добре: під її керівництвом усі домініони досягли розквіту — як на горі Гуон, так і навколо неї.

Через три роки до містечка Хмарний Кряж біля самого краю володінь Штормгольда завітали стомлені мандрівники, чоловік і жінка, припорошені пилом, зі змученими ногами. Вони зняли кімнату у корчмі, де відразу замовили бляшані ночви гарячої води. Мандрівники прожили у корчмі кілька днів, балакаючи з відвідувачами і гостями. Останнього вечора жінка зі сліпучо-білим волоссям, що трохи накульгувала на одну ногу, поглянула на свого супутника і сказала:

— То що?

— Ну, — відповів той, — здається, мати править цілком непогано.

— Ти й сам би непогано правив, — глузливо зазначила вона, — якби нарешті прийняв трон.

— Можливо, — погодився чоловік. — Було б непогано колись це зробити. Але ж на світі стільки всього, чого ми ще не бачили. Стільки людей, з якими ми ще не познайомилися. Стільки несправедливості, якій треба покласти край, стільки непереможених лиходіїв і небачених краєвидів! Ти ж розумієш…

Жінка хитро всміхнулася.

— Гаразд, — сказала вона, — принаймні ми не нудьгуватимемо. Але треба твоїй мамі хоча б записку лишити.

Незабаром корчмар послав до пані Уни, правительки Штормгольда, хлопчину з листом, запечатаним сургучем. Перш ніж зламати печатку і читати листа, пані Уна розпитала хлопця про мандрівників — чоловіка і дружину. Лист, адресований їй, був дуже короткий. Крім привітань там були всього два рядки:

«Нас безнадійно полонив білий світ.

Чекай на нас тоді, коли ми прибудемо!»

Лист був підписаний Трістраном, а поряд з його підписом стояв відбиток пальця, що сяяв і мерехтів у тіні, ніби присипаний зоряним пилом.

Пані Уна змушена була радіти й цьому — а який в неї був вибір?

Пройшло ще п’ять років, і двоє мандрівників остаточно повернулися до гірської фортеці. До них — брудних, вбраних в обірване лахміття — на превеликий сором цілої країни спочатку поставилися як до волоцюг; але потім чоловік показав топаз, що висів в нього на шиї на срібному ланцюзі — і