Зоряний пил - Ніл Гейман

Ніч була ясна і холодна. Зірка сиділа поряд з тим, хто колись узяв її в полон, а потім став їй супутником — і розуміла, що за цей час кудись поділася вся ненависть до нього. Спати дівчині не хотілося.

Позаду в траві щось зашаруділо. Це підійшла темноволоса жінка — тепер вони вдвох дивилися, як Трістран спить.

— Він таки чимось схожий на садову соню, — всміхнулася темноволоса. Вуха у неї були загострені, схожі на котячі. Вона здавалася не набагато старшою за самого Трістрана.

— Часом я думаю: відьма перетворює людей на тварин випадково, чи просто знаходить і вивільняє нашу тваринну суть? Можливо, в моїй натурі є щось від яскравої співочої пташки. Я чимало про це міркувала, але так і не прийшла до єдиного висновку.

Трістран щось пробурмотів крізь сон, перевернувся на інший бік і стиха захропів.

Жінка обійшла навколо Трістрана і сіла поряд.

— Схоже, в нього добре серце, — сказала вона.

— Так, — кивнула зірка. — Мені теж так здається.

— Я повинна тебе застерегти, — сказала темноволоса жінка. — Якщо ти залишиш Чарівну Країну і опинишся… у тамтешньому краю, — тут вона махнула рукою, з зап’ястя якої звисав ланцюжок, у бік Стіни, — ти, наскільки я розумію, відразу перетворишся на те, чим тобі належить бути у їхньому світі — на холодний мертвий предмет, що впав з неба.

Зірка здригнулася, але нічого не сказала. Натомість вона простягнула руку над Трістраном і торкнулася срібного ланцюжка, що звисав із зап’ястя співрозмовниці, спускався до її ноги, а потім зникав десь у кущах.

— З часом до нього звикаєш, — пояснила жінка.

— Це справді так? Щось не віриться.

Фіалкові очі зустрілися з блакитними, після чого жінка відвела погляд.

— Ні.

Зірка відпустила ланцюжок.

— Знаєте, спочатку цей хлопець і мене на такий ланцюг посадив. Потім звільнив, і я від нього втекла. Але він відшукав мене і зв’язав зобов’язанням, яке для мого народу міцніше за будь-які ланцюги.

По луці майнув квітневий вітер і одним довгим подихом розворушив листя на кущах і деревах. Жінка з котячими вушками відкинула з обличчя чорне хвилясте пасмо і сказала:

— Але тебе зв’язує ще одне зобов’язання, правильно? Ти носиш із собою щось, що тобі не належить, і повинна віддати законному власникові.

Зірка стисла губи.

— Хто ви? — запитала вона.

— Я ж тобі казала. Я була пташкою у фургоні, — відповіла жінка. — Я знаю, хто ти насправді, я знаю, чому відьма не помітила твоєї присутності. Я також знаю, хто тебе шукає і навіщо ти їй потрібна. І ще я знаю, звідки взявся топаз, який ти носиш на поясі на срібному ланцюзі. Знаючи все це, і враховуючи, хто ти така, я й виснувала про це зобов’язання.

Жінка схилилася і витонченими пальцями прибрала волосся з Трістранового обличчя. Той ніяк не відреагував.

— Схоже, я вам не вірю і не довіряю, — промовила зірка. На дереві над ними крикнув нічний птах. Його голос самотньо завис у темряві.

— Я бачила топаз в тебе на поясі, ще коли була в подобі пташки, — пояснила жінка, встаючи на ноги. — Я помітила його, коли ти купалася в річці, і відразу впізнала.

— Як це? — запитала Іванна. — Як ви могли його впізнати?

Проте темноволоса жінка замість відповіді похитала головою і пішла, кинувши останній погляд на хлопця, що спав у траві. Наступної миті вона зникла у нічній темряві.

Неслухняне пасмо волосся знову впало Трістранові на обличчя. Зірка нахилилася і ніжно відхилила його вбік, але не поспішала забрати пальці зі щоки. А Трістран все спав.

Щойно настав світанок, Трістрана розбудив величезний борсук, що ходив на задніх лапах, одягнений в поношений шовковий халат. Він сопів у хлопця над вухом, поки той не розплющив очі, а тоді офіційним тоном запитав:

— Ви з Торнів? Трістран, чи не так?

— Ге? — відгукнувся Трістран. В роті в нього був якийсь неприємний смак. Язик обклало, хотілося пити. А також хотілося ще хоч кілька годин поспати.

— Про вас запитували, — сповістив борсук. — На проході крізь мур. Схоже, з вами хоче поговорити якась юна леді.

Трістран тут же сів, широко всміхаючись, і взяв зірку за плече. Та розкрила сонні блакитні очі й запитала:

— Що?

— Добра звістка, — повідомив Трістран. — Пам’ятаєш про Вікторію Форестер? Я, можливо, згадував її ім’я раз чи два під час наших мандрів.

— Так, — відгукнулася зірка. — Можливо, згадував.

— Так от, — продовжував Трістран, — я зараз йду з нею побачитися. Вона чекає біля переходу на той бік муру.

Він помовчав.

— Слухай… Певно, буде краще, якщо ти поки побудеш тут. Не хотілося б збивати її з пантелику.

Зірка перевернулася на інший бік, прикрила голову рукою і нічого не відповіла. Трістран подумав, що вона вирішила ще трохи поспати. Він узувся в черевики, вмився і прополоскав рота джерельною водою, а потім стрімголов побіг до селища.

Цього разу біля проходу крізь мур вартували преподобний Майлз, парафіяльний священик Стіни, і пан Броміос, корчмар. Між ними, обернувшись спиною до луки, стояла якась дівчина.

— Вікторія! — захоплено гукнув Трістран; але дівчина обернулася, і виявилося, що це зовсім не Вікторія Форестер (у котрої, як він з полегшенням пригадав, були сірі очі. То он вони які — сірі! І як він міг забути?). Хто така ця дівчина в капелюшку і шалі, Трістран сказати не міг; але щойно вона його побачила, в її очах заблищали сльози.

— Трістране! — сказала дівчина. — Це справді ти, як вони й казали! Ой, Трістране, ну як ти міг? Ну хіба ж так можна?

Тут хлопець нарешті зрозумів, хто ця дівчина, що йому дорікає.

— Луїза? — звернувся він до сестри. І додав: — Ти так виросла, поки мене не було! Була малим дівчиськом, а стала справжньою леді!

Луїза схлипнула, витягнула з рукава льняну мереживну хустинку і шумно висякалася.

— А ти, — сказала вона братові, промокаючи хустинкою вологі щоки, — перетворився на справжнього цигана, чорного і кошлатого! Та все ж таки ти виглядаєш добре, і мене це тішить. То ходімо вже, — нетерпляче махнула рукою дівчина, запрошуючи його перейти на той бік.

— Але ж мур… — невпевнено заперечив Трістран, насторожено поглядаючи на священика і корчмаря.

— А, ти про це! Учора, коли Вайстен з паном Брауном скінчили варту і прийшли до «Сороки», Вайстен почав хвалитися, що вони не пропустили якогось обідранця, який назвався тобою — себто, тебе. Щойно ця новина дійшла до тата, він негайно прийшов до «Сороки», і таких суворих слів їм наговорив, що мені аж не вірилося.

— Одні казали, що