Зоряний пил - Ніл Гейман
— А ти кохаєш пана Мандея? — запитав Трістран, вихоплюючи з довгої й заплутаної промови єдину зрозумілу нитку.
Вікторія ствердно кивнула і підняла голову — Трістран бачив її миле підборіддя.
— Але я дала тобі слово, Трістране, і збираюся його дотримати. Ми говорили про це з Робертом. Я відповідаю за всі випробування, через які ти пройшов, навіть за твою бідолашну обпечену руку. Якщо ти цього хочеш — я твоя.
— Чесно кажучи, — відгукнувся хлопець, — я думаю, за свої вчинки відповідаю я сам, а не ти. І я ні про що не шкодую, хоч інколи й сумував за м’яким ліжком, і на лісових сонь тепер навряд чи зможу дивитися так, як раніше. Але ти, Віккі, не обіцяла мені своєї руки, якщо я повернуся до тебе з зіркою.
— Та невже?
— Ні. Ти обіцяла дати мені усе, що я забажаю.
Вікторія Форестер різко виструнчилася, спрямувавши погляд у підлогу. На її блідих щоках спалахнув рум’янець, немов від ляпасів.
— Якщо я правильно тебе зрозумію… — почала вона, але Трістран її перебив:
— Ні. Навряд чи ти мене розумієш. Ти обіцяла зробити усе, що я забажаю?
— Так.
— Тоді… — хлопець трохи замислився. — Тоді я бажаю, щоб ти вийшла заміж за пана Мандея. Бажаю, щоб ви одружилися якнайскоріше — вже цього тижня, якщо вдасться усе так швидко влаштувати. А ще я бажаю, щоб вам було добре разом, щоб ви досягли вершин подружнього щастя.
Вікторія зітхнула з величезним полегшенням. Вона подивилася на Трістрана.
— Ти це серйозно?
— Виходь за нього заміж з мого благословення, і вважатимемо нашу угоду виконаною, — підтвердив Трістран. — Думаю, зірка мене підтримає.
У двері вітальні постукали.
— Там у вас все гаразд? — запитав чоловічий голос.
— Так, все чудово, — відгукнулася Вікторія. — Роберте, заходь. Ти ж пам’ятаєш Трістрана Торна?
— Добридень, пане Мандей, — привітався Трістран і потис його спітнілу руку. — Наскільки я розумію, ви невдовзі одружуєтеся. Прийміть мої вітання.
Пан Мандей усміхнувся. Усмішка вийшла не дуже природною, немов він скривився від зубного болю. Пан Мандей подав руку Вікторії, і вона встала з крісла.
— Якщо хочете поглянути на зірку, пані Форестер… — почав Трістран, але дівчина похитала головою.
— Я дуже рада, що ви повернулися додому живим, пане Торн. Сподіваюся, ви прийдете до нас на весілля?
— З величезним задоволенням, — відповів Трістран, хоча не був певен, чи справді це так.
Звичайного дня у «Сьомій сороці» просто не могло бути стільки відвідувачів. Але зараз був ярмарок, тож корчма була вщерть набита. Мешканці й гості Стіни наминали величезні порції битків з баранини, бекону, грибів, яєчні й кров’янки.
Дунстан Торн чекав на сина. Ледве вгледівши Трістрана, він встав, підійшов до нього і мовчки поплескав по плечу.
— Ти таки повернутися цілим і неушкодженим, — з гордістю у голосі промовив він.
Трістран зрозумів, що встиг неабияк вирости за час мандрів: він пам’ятав батька більшим.
— Добридень, тату, — сказав він. — Не зовсім неушкодженим — трохи руку обпік.
— Удома на фермі мама приготувала тобі сніданок, — повідомив Дунстан.
— Сніданок мені зараз не завадить, — погодився Трістран. — І знову побачити маму, звісно ж, хочеться. А ще нам треба з тобою поговорити.
Дещо зі сказаного Вікторією Форестер досі не йшло йому з думки.
— Ти зробився вищим, — сказав батько, — а ще тобі конче потрібно зайти до перукаря.
Він допив свій кухоль, і разом з сином вийшов з «Сьомої сороки» на свіже вранішнє повітря.
Двоє Торнів подолали перелаз біля одного з Дунстанових полів. Вони йшли через луку, де Трістран в дитинстві часто бавився. Саме тут він підняв питання, яке вже давно його хвилювало — питання про своє народження. Батько намагався відповісти якомога чесніше. Дорога на ферму була довгою, і він встиг розповісти цілу історію, схожу на казку про події сивої давнини. Це була історія про кохання.
Вони прийшли до колишнього Трістранового дому, де його зустріла сестра, а в печі й на столі парував сніданок, з любов’ю приготований жінкою, яку хлопець завжди вважав за свою матір.
Розставивши на прилавку останні кришталеві квіточки, пані Семела обвела ярмарок неприязним поглядом. Вже минув полудень, потрохи починали з’являтися перші відвідувачі. До її ятки не підійшов ще ніхто.
— Кожні дев’ять років їх дедалі меншає, — пробурмотіла вона. — Запам’ятай моє слово: невдовзі цей ярмарок відійде в історію. Є у світі інші торжища, інші ярмарки — я навіть не сумніваюся. А цьому скоро кінець. Ще років сорок-п’ятдесят, шістдесят від сили — і все.
— Можливо, — відгукнулася служниця з фіалковими очима. — Але для мене це вже неістотно. Сьогоднішній ярмарок — останній, у якому я беру участь.
Стара витріщилася на неї.
— А я думала, що давно вибила з тебе нахабство.
— Це не нахабство, — сказала рабиня. — Ось погляньте.
Вона підняла срібний ланцюжок, що тримав її в неволі. Ланцюжок виблискував у сонячному світлі — але вочевидь був тоншим, прозорішим, ніж раніше. Подекуди здавалося, що він зроблений не зі срібла, а з диму.
— Що ти зробила? — запитала жінка зі слиною на губах.
— Нічого. Нічого нового за вісімнадцять років. Я зобов’язана бути твоєю рабинею до того дня, коли Місяць втратить свою дочку, якщо це станеться на тижні, коли зійдуться два понеділки. А отже, термін моєї служби майже скінчився.
Минула третя година. Зірка сиділа на траві неподалік ятки, де пан Броміос продавав вино, ель і закуски. Вона не відривала погляду від проходу крізь мур і від селища, що лежало за ним. Раз у раз господарі ятки пропонували їй покуштувати вина, елю чи масних ковбасок — і щоразу Іванна відмовлялася.
— Чекаєте на когось, дорогенька? — звернулася до неї чарівна дівчина.
— Не знаю, — сказала зірка. — Можливо.
— На хлопця, я правильно здогадуюся? Такого ж милого, як і ви?
— Певною мірою, так, — кивнула зірка.
— Я Вікторія, — представилася дівчина. — Вікторія Форестер.
— А мене Іванною звуть.
Зірка уважно обвела Вікторію поглядом, з голови до ніг і з ніг до голови.
— То значить, ви і є Вікторія Форестер? Про вас йде добра слава.
— Це ви про весілля? — запитала Вікторія, сяючи від гордості й задоволення.
