Зоряний пил - Ніл Гейман
Посеред тіснини, на узбіччі дороги, з’явилося щось схоже на купу гілля і суччя. Якщо придивитися краще, у ній можна було розгледіти споруду — щось середнє між великим вігвамом і маленькою халупою з діркою у даху, звідки часом сочився сірий дим.
Чоловік у чорному вже два дні якнайретельніше придивлявся до цієї купи. Він спостерігав за будиночком з вершини горба, а коли траплялася нагода, підходив і ближче. Спостерігач виявив, що в халупі мешкає жінка похилого віку. Вона жила сама і схоже, займалася тільки однією справою: зупиняла і обстежувала кожен віз і кожного подорожнього, що проходив через тіснину.
Жінка не здавалася небезпечною, але недарма Септімус пережив усіх чоловіків свого роду: він ніколи не довіряв зовнішності. До того ж він був певний, що саме ця стара перерізала горло його братові Праймусу.
Закон помсти вимагав розплати життям за життя; на щастя, на способи вбивства ніяких обмежень не було. За характером Септімус був природженим отруювачем. Клинки, побиття і бомби також годилися, але своє справжнє покликання він вбачав у пляшечці з прозорою рідиною, запах і смак якої зникав при додаванні в їжу.
На його нещастя, стара їла лише те, що вполює або назбирає сама. В нього спочатку був задум підкласти їй під двері гарячий пиріг з начинкою зі стиглих яблук і смертельних ягід воронця, але, добре подумавши, месник дійшов висновку, що цей план непрактичний. Думав він і про те, щоб скотити на хистке помешкання відьми крейдяний валун з вершини пагорба; але важко було передбачити, чи влучить у неї камінь. Септімус шкодував, що не приділяв належної уваги чарівництву. Деякі його родичі володіли спадковим даром визначення місцеперебування предметів і людей; крім того, молодший син за довгі роки таки освоїв деякі магічні прийоми — деяким з них спеціально навчався, інші просто в когось піддивився. Але жодне з його вмінь зараз не могло стати в пригоді — тут не потрібні були повені, урагани й блискавки. Тож Септімус поки що просто чатував біля своєї майбутньої жертви, як кіт біля мишачої нори — година за годиною, вночі, і вдень.
Це сталося після опівночі, в темну безмісячну ніч. Септімус нарешті підкрався до дверей халупи. В одній руці він тримав тигель, а в іншій — збірку романтичної поезії і гніздо дрозда з купою ялинових шишок. На поясі в лорда висів дубовий кийок з мідними цвяхами на кінці. Він довго стояв біля дверей і прислухався, але зсередини чулося тільки рівне дихання, що часом переривалося сонним покашлюванням. Очі Септімуса звикли до темряви — до того ж хатина добре виділялася на тлі білих крейдяних схилів тіснини. Месник стояв, притиснувшись до стіни будинку і тримаючи в полі зору двері.
Спершу він повиривав з книжки усі аркуші, перетворивши кожен вірш на невелику паперову грудку. Ці грудки він запхав у стіну халупи на невеликій відстані від землі, а поверх них поклав шишки. Потім Септімус відкрив тигель, і, підчепивши кінчиком ножа клубок провощених льняних смужок, занурив їх у вугілля, що жевріло на дні. Коли ганчірочки гарненько розгорілися, порозкладав їх на шишках і папірцях та старанно роздмухував, поки уся купка не спалахнула. Септімус підгодовував полум’я сухими гілочками з пташиного гнізда; вогонь потріскував у нічний тиші, розгоряючись і стаючи все яскравішим. Невдовзі з сухого дерева стіни пішов дим — лорд мало не закашлявся. Нарешті, коли стіна спалахнула, він усміхнувся.
Септімус стояв напоготові, високо піднявши кийок. Месник думав так: «карга або згорить разом з халупою — і тоді моє завдання виконане, або, почувши дим, прокинеться, перелякається і метнеться до дверей, де відразу отримає по голові, ще й слова не промовивши. В будь-якому разі, вона помре — а значить, помста відбудеться».
— Чудовий план, — прошепотів Терціус у потріскуванні дерева. — А коли він її уб’є, можна буде спокійно продовжити пошуки Каменя Влади Штормгольда.
— Подивимося, — відгукнувся Праймус голосом далекого нічного птаха.
Полум’я швидко охопило дерев’яну халупу, зусібіч розцвітаючи жовтогарячими язиками. З дверей ніхто не виходив. Незабаром будиночок перетворився на полум’яне пекло, і Септімусові довелося відійти на кілька кроків. Він посміхнувся широкою переможною посмішкою і опустив кийок.
Раптом його пронизав гострий біль у п’яті. Обернувшись, лорд побачив маленьку змійку з яскравими оченятами, що червоніла у світлі вогню; вона глибоко занурила гострі ікла у його шкіряний черевик. Септімус замахнувся кийком, але крихітне створіння відірвалося від його ноги і з величезною швидкістю зникло за білим крейдяним валуном.
Біль у п’яті поступово вщухав. Септімус думав так: «Навіть якщо змія отруйна, то більша частина отрути розійшлася по шкірі черевика. Зараз я перетисну ногу на литці, зроблю на вкушеному місці хрестоподібний надріз і висмокчу отруту». Він всівся на білий камінь і при світлі вогню почав знімати черевик. Але черевик не злазив. Стопа заніміла, і Септімус здогадався, що вона стрімко набрякає. «Значить, треба розрізати черевик», — подумав він і підняв стопу до стегна. На мить йому здалося, що в очах потемніло, але тут лорд побачив, що вогнище пожежі, яке щойно освітлювало всю тіснину, вже згасло. Він аж тремтів від холоду.
— Схоже, — почувся в Септімуса за спиною якийсь голос, — м’який, як шовковий зашморг, і солодкий, як отруєне печиво, — ти підпалив мій маленький будиночок, щоб погрітися. А з кийком біля дверей стояв, щоб загасити ним полум’я, якщо я заперечуватиму?
Септімус хотів відповісти, але його щелепи не розтискалися — рота звело судомою. Серце билося в грудях, наче маленький барабан — значно швидше, ніж звичайно, та ще й неритмічно. Лорд відчував, як по кожній вені, кожній артерії його тіла розбігається смертельне полум’я — чи може, смертельний лід, щодо цього він не був певен.
Перед його очі вийшла якась стара — схожа на мешканку дерев’яної хатини, але значно старша.
Септімус спробував кліпнути очима, щоб роздивитися краще, але повіки завмерли — він вже не міг ані кліпнути, ані заплющити очей.
— Тобі має бути соромно, — продовжувала стара. — Ти спробував напасти на бідолашну стару пані, самотню і беззахисну, життю якої могли б загрожувати витівки будь-якого мандрівного пройдисвіта, якби не доброта її маленьких
