Магус - Володимир Костянтинович Пузій

Прощання вийшло недолугим. Сходами сердиті матроси закочували бочки з водою; не добираючи слів, просили пасажирів відійти подалі, під ногами не плутатися і взагалі — ледь розвиднілося, ще б спати і спати, от і ловили б момент, поки можна.

— Це обов’язково, месере? — всоте перепитував Фантин. — Я ж тут анікогісінько не знаю.

— І добре. Пристанеш до якихось подорожніх і вирушиш чимдалі від узбережжя, там знайдеш якесь не дуже людне містечко та й житимеш собі. Грошей вистачить надовго. Наймеш годувальницю, щоб за дитиною приглядала, сам влаштуєшся до когось підмайстром. За кілька років гроші, звичайно, скінчаться, але ти на той час уже матимеш хоч сякий-такий, а заробіток. Років через п’ять чи краще шість можеш перебратися в місто більше — але тільки обирай таке, щоб подалі від Альяссо і насамперед — від Ромми. Персні краще заховай, але в жодному разі не продавай. Мене не шукай, узагалі забудь, що ми знайомі. І особливо уважно стеж за Джироламо — він і зараз схильний до небезпечних витівок, а коли підросте… ну, сподіваюся, на той час ти уже знатимеш, як дати йому раду. І головне: тримайся подалі від законників і ресурджентів. Особливо — від магусів-законників.

— А ви?

— А я, як і говорив, зійду в якомусь містечку і віддам Леонардо хорошим людям. Потім повернуся до Ромми. Все.

— Ех, месере, краще б ви особисто за ними доглядали!

— Не можна! Якщо хтось уважний розкопає всю цю історію, знайти дітей йому буде легше, ніж власне тім’я: головне — відшукати колишнього законника Оберто. Навіть якщо я залишу собі тільки одне дитя і казатиму всім, що це мій власний син, а на розпитування про його брата-близнюка розводитиму руками: немає, мовляв, і не було ніколи, — все одно знайдуть. Надто великий ризик, надто великий…

— Ну то я б, може, тоді обидвох узяв?

— Знову ж: ні! По-перше, двох ти не прогодуєш, якщо тільки не повернешся до колишнього свого ремесла, а цього тобі робити не можна ні в якому разі. По-друге, — і це головне! — якщо вони будут разом, їхні здатності розвиватимуться. Це небезпечно — насамперед для них самих. Вони он і зараз…

Цієї миті Джироламо сонно завовтузився на руках у Фантина і невдоволено забелькотів — одразу й Леонардо, якого магус залишив у каюті, відгукнувся несамовитим криком, чутним навіть на палубі.

— Бачиш, — сказав Оберто. — Добре, іди, а то вони ще влаштують виставу, щоб і матроси, і пасажири надовго запам’ятали, — це нам зовсім ні до чого.

— Так, месере. Я… Дякую вам, месере! Ви навіть не уявляєте…

— Іди, іди, — він м’яко, але упевнено підштовхнув Фантина до сходень. — Поквапся — і пам’ятай, що я казав. Забути про Альяссо і про все, що там було. Жити звичайним життям, сховати персні. Ніколи мене не шукати.

— До побачення, месере.

— Прощавай, — він дочекався, поки Фантин, із подорожнім мішком на плечі і немовлям у руках, зійде на берег, поки щезне у мерехтливому ранковому тумані, і тільки тоді пішов до каюти. Утім, Леонардо на той час уже перестав кричати — магус так і не збагнув, коли саме це сталося. Малий висів у люльці і мовчки дивився на Оберто. Поряд примостився на рундуці клабаутерман Гермар.

— От і все, — сказав немовляті магус. — Далі попливемо самі.

— Воду більше не треба псувать? — діловито запитав Гермар. — А то я можу. Не подобається мені цей вітрильник, особливо шкіпер.

— Хочеш на інший перебратися?

— Навіщо? — здивувався клабаутерман. — Буду цих наставляти на шлях праведний…А ти, виходить, остаточно вирішив?

— Нічого вирішувати, — відповів йому Оберто. — Все давно за нас вирішено.

З палуби пролунало рване: «‘Тово! Можна відпливать!», стукнули, прибираючи, сходнями, і корабель, скреготнувши всім корпусом, важко посунув далі — геть від туманного берега і села, назви якого Оберто так і не дізнався.

Пізніше, в Левьорно, де стояли півдня, він знайшов молодого нотаріуса, якому були конче потрібні гроші, але (як Оберто встиг з’ясувати) чесного і порядного. Відбулася розмова за зачиненими дверима. Пропозиція незнайомця спершу вразила молодого чоловіка, затим — викликала цілком зрозумілі підозри. Довелося надати докази того, що Оберто — не шахрай і не злополучний батько, який хоче позбутися небажаного нащадка. Справа ускладнювалася тим, що він не міг розповісти все: нотаріусу краще було не знати, що немовля йому приніс магус (Оберто припускав, що парубок з часом почне розпитувати й тим самим приверне до себе і до дитини небажану увагу). Звичайно, були названі певні, чималі, суми, які у разі згоди щорічно міг би отримувати прийомний батько — наприклад, в одному з банків Фьйоренци. Та і зараз, на перший час, Оберто готовий був забезпечити парубка значною сумою, набагато більшою за ту, яка потрібна, щоб немовляті найближчі кілька місяців нічого не бракувало. Нотаріус, хоча і був на мілині, побачив у цьому підступ і рішуче відмовився брати дитину. Ситуація складалася критична: «Святий Петро» от-от мав відпливти, Оберто неодмінно мусив повернутися на борт, аби вчасно приїхати до Ромми; та і затримка в Левьорно чи мандрівка до столиці із немовлям однаково видавали його можливим недоброзичливцям, якби тим спало на думку піти слідами близнюків.

На щастя, врятувала його дружина нотаріуса. Як з’ясувалося незабаром після весілля, вона не могла мати дітей; подружжя смуткувало через це, і от — дивовижний випадок сам дарував їм дитя! То хіба можна відмовлятися від подарунка фортуни?!

Справу було вирішено. Леонардо всиновили, і незабаром всі троє: малюк і його прийомні батькі, — збиралися вирушати до одного гірського містечка, на околицях якого нотаріус мав невелику садибу (в Левьорно він із дружиною приїздив до лікаря, аби остаточно з’ясувати, чи здатна дружина мати дітей). Таким чином, можливі переслідувачі, навіть якби дізналися, що магус сходив тут на берег із немовлям, а повернувся уже без нього, все одно не відшукали б дитину. Ну а на судні навряд чи щось запідозрили: ще в Альяссо, сплачуючи за проїзд, Оберто наче між іншим зронив, мовляв, малий — сирота, от попросили відвезти його єдиним, дальнім родичам у Левьорно.

На борт він устиг вчасно — і подальший його шлях до Ромми не був позначений якимись значними пригодами, коли не брати до уваги напад корсарської фусти — наскільки зухвалий, настільки й безглуздий, що скінчився для відчайдухів ганебною поразкою.

Тож наприкінці літа магус Оберто прибув нарешті до Ромми й одразу вирушив в обитель ордену законників, аби постати перед його головою