Академія Лідеван. Громова сила - Анна Потій
— Все може бути…
Феліція та Фірніет вирішили залишитися на деякий час в Обителі. Вони хотіли вивчити це місце та розібратися із ситуацією, в яку вони влізли. Ірфла показувала їм, що тут і як, розповідала про свої зустрічі з Повелителями. Феліція уважно слухала, а Фірніет постійно робив нотатки у блокноті, ставлячи багато уточнюючих питань. Тільки Ірфла мало що знала, тому після короткої екскурсії вона передала Фірніета в руки свого батька і продовжила прогулянки з Феліцією та Елів.
Одного вечора троє дівчат як завжди сиділи біля річки, яку так полюбила Ірфла. День потихеньку хилився надвечір, тільки небо знову було сіре, навіть не видно, як сонце сідало. Лише темно-фіолетова пляма з тоненькою золотою ниткою на заході говорила, що десь там сонце йде на спокій. Дівчата вже збиралася повернутись до хати, як раптом на горизонті з'явилася самотня постать. Ледве переставляючи ноги, спираючись на різьблений посох, до них наближався древній сивокосий старий.
— Доброго вечорочка вам, любі дівчата! — старий зупинився за метр від них і усміхнувся.
— Доброго вечора. А ви хто? — Ірфла вийшла вперед.
— Сучасну молодь зовсім не вчать шанувати предків, — старий похитав головою, але посмішка залишилася на його обличчі. — Зрештою, я знаю, у вас усіх були причини мене не знати. Я Еміван Сетірам, ваш прапрадід, дівчата.
— Той самий, котрий убив свою першу дружину силою поглинання? — Ірфла дивилася на старого без посмішки. — Здається, саме вона була нашою з Елів прапрабабусею?
— Вона. Я не хотів, щоб так трапилося. Все вийшло з-під контролю, — старий почав розповідати, як усе сталося насправді, хоч Ірфла його й не просила. Мабуть, йому треба було сповідатись. — Мій брат спокусив мою дружину, я страшенно ревнував, розлютився, напав на нього. Ми боролися з братом за жінку, я розійшовся, почав поглинати всю його силу, а Ерфілія кинулася між нами, бажаючи його врятувати. Я вже не міг зупинитися, бо взяв надто багато, і згубив свою дружину. Брат ще дихав, коли я зрозумів, що накоїв. У гніві я просто добив його, щоб хоч якось справитися з тим болем, що затопив мою душу. Я кохав Ерфілію, я не бажав їй смерті, незважаючи на зраду, але моя ревнощі, моя лють, моя сила поглинання її згубили. Я втік разом із сином у крихітне поселення посеред лісу, де багато часу провів, вивчаючи свої сили. Там мені й допомогли приспати силу поглинання. Я хотів назавжди її позбутися, але мене відмовили. Сказали, що вона може стати в нагоді моїм нащадкам і я не в праві її у них забирати. Ось що сталося насправді.
— Через кохання люди роблять безумства. Мені не знати, — Ірфла, нарешті, трохи усміхнулася предку.
— Так, ти — дитя безумства своєї матері.
— Але що ви тут робите, магу Еміване? Ви ж не для того прийшли, щоб розповісти нам свою сумну історію? — Ірфла знову стерла з обличчя посмішку.
— О, кличте мене просто дідом Еміном. Ви всі, дівчатка. Близькі завжди моє ім'я так скорочували, — Ірфла коротко кивнула йому і він продовжив. — А прийшов я, щоб допомогти вам. Я знаю, як пробудити сплячу силу поглинання, щоб ви могли передати її Повелителям. Не впевнений, що це гарна ідея, але вирішувати вам.
— І як же її розбудити? — запитала Ірфла. Феліція та Елів усе ще мовчки стояли за її спиною, роздивляючись свого предка.
— Потрібно відвідати поселення Тоан, що посеред лісу на Сутінковому острові та знайти одну із жриць лісового храму. Вони зберігають давні таємниці, які недоступні іншим магам. Одна з таких жриць, Сована, допомогла мені приспати свою силу, але їхні знання допоможуть і пробудити її. Обов'язково згадайте ім'я моєї жриці та моє теж, тоді вам допоможуть. Я сказав їй, якщо одного разу мої нащадки захочуть повернути свою силу, то їм мають допомогти, і Сована погодилася. Феліціє, — Еміван Сетірам підійшов до неї, — дівчинко моя, ти єдина, хто зможе вибратися звідси і дістатися Сутінкового острова. Тож ось тобі мій амулет, — Еміван зняв з шиї мідний амулет із зображенням дерева, укладеного в коло, внизу якого висіла підвіска у вигляді трилисника. — Мені дала його Сована, це символ їхнього культу. Вони поклоняються лісу, їхня магія тісно пов'язана з природою. Покажи його теперішній головній жриці і вона тобі допоможе.
Феліція взяла амулет із рук Емівана та повісила собі на шию.
— Дякую вам, дідусю Еміне, — вона єдина з компанії щиро йому усміхнулася і стиснула зморщену старечу руку. Скільки часу провів тут цей старий? Він виглядав таким древнім. Феліція вирішила прямо запитати його: — А чому ви так довго тут? Скільки часу вже минуло?
— Багато, моя дівчинко, багато. Цілих 58 років. Я помер, коли мені було 83. Зараз мені 141 рік.
— Але хіба можна так довго залишатися? Я думала, людина доживає тут стільки, скільки їй належить, ну там, до 100 років максимум.
— Найчастіше так і трапляється, але дехто з нас затримується на більший термін. Кожен має свою долю. Я не можу піти. Мене не відпускають Повелителі. Адже я теж не віддав їм своєї сили. Я ж не знаю, як пробудити її самостійно. Так що все залежить від тебе, Феліціє.
— А ви вважаєте, що варто віддавати силу поглинання Повелителям? — Феліція, як і Фірніет, були згодні з Еділаном, що Повелителі задумали щось погане з їхніми силами.
— Не впевнений, але я не маю вибору. Я не хочу тут провести цілу вічність. Я хочу піти. Хочу переродитись і почати спочатку. Мені набридло тут стирчати.
— Але що, як приходити буде нікуди? — Феліція зазирнула старому просто у вічі. І в них вона побачила відбиток власних сумнівів.
— Не думаю, що Повелителі хочуть знищити наш світ. Може, змінять, так… Мені так здається. Але краще жити справжнім життям, дотримуючись їхніх порядків, ніж томитися вічність між життям і смертю. Я дряхлий старий — яка мені радість від такого існування? Я навіть жінку знайти собі не можу, — Еміван винувато опустив погляд. — Обидві мої дружини пішли у нове життя.
— Що ж, значить, виконаємо їхні умови і будь що буде, — підсумувала Феліція.
