Віщі сестри - Террі Пратчетт

Ватажок вищирився до Бабуні, яка у відповідь і оком не змигнула. 

— Твоє селюцьке чаклування — для дурнів, о матір ночі. Я можу вкласти тебе на місці. 

— То вклади, — порадила Бабуня, дивлячись на щось за плечем воїна. — Якщо того хоче твоє серце, бий щосили. 

Чоловік здійняв меча. З неба знову вдарила блискавка, влучивши в брилу за кілька ярдів від них і сповнивши повітря димом та запахом горілого кремнію. 

— Промазала, — сплюнув він. Бабуня побачила, як напружилися його готові завдати удару м’язи. 

Та наступної ж миті його обличчя спотворила гримаса надзвичайного подиву. Він відкинув голову і роззявив рота, ніби ось-ось мав дійти якогось неймовірного відкриття. Меч випав з його руки й увіткнувся вістрям у торф. Потому воїн зітхнув, повільно осів і згорнувся біля ніг Бабуні. 

Вона злегка копнула його носаком. 

— Схоже, ти й гадки не мав, на що я розраховувала, — пробурмотіла вона. — «Матір ночі», теж мені! 

Солдат, що намагався був погамувати командира, нажахано подивився на скривавлений кинджал у власній руці й позадкував. 

— Я н-н-не м-міг доп-пустити… Він н-не мав… Це… Це непра… — пробелькотів він. 

— Ти тутешній, юначе? — спитала Бабуня. 

Він упав на коліна. 

— Безумний Вовк, пані, — пояснив він, озирнувшись на тіло командира. — Тепер мене вб’ють! — заволав він. 

— Але ти зробив те, що вважав правильним, — сказала Бабуня. 

— Я не для цього пішов у солдати. Не щоб убивати направо й наліво. 

— Так отож. Тепер я б на твоєму місці подалася в моряки. Причому якнайшвидше. Власне, просто цієї миті. Тікай, чоловіче. Тікай до моря, поверхня якого не лишає слідів. І ти, запевняю, проживеш довге й успішне життя… — вона на мить спинилася. — Принаймні довше, ніж якщо стовбичитимеш тут. 

Він зірвався з колін, кинув на відьму погляд, змішаний із вдячності та жаху, і стрімголов рвонув у туман. 

— А тепер ми, можливо, нарешті дізнаємося, що все це було, — сказала Бабуня, обертаючись до третього солдата. 

Чи то пак, до місця, де він був. 

Звідкись долинув далекий тупіт кінських копит по торфу — й усе стихло. 

Тітуня Оґґ зробила кілька кульгавих кроків. 

— Можу зловити. Що скажеш? — спитала вона. 

Бабуня заперечно похитала головою. Вона всілася на скелю і подивилася на маля в своїх руках. Це був хлопчик, не старший за два роки, і геть голісінький під простирадлом, у яке його загорнули. Вона несвідомо почала колисати його, неуважно дивлячись у нікуди. Тітуня Оґґ оглянула два трупи з таким виглядом, що ставало ясно: якою б не була їхня подальша доля, її це не спантеличить. 

— Мабуть, розбійники, — тремтячим голосом припустила Маґрат. 

Тітуня похитала головою. 

— Дивна річ, — сказала вона. — Обоє носили ось такі однакові знаки. Два ведмеді на чорно-золотому полі. Хто-небудь знає, що воно таке? 

— Це герб короля Веренца, — сказала Маґрат. 

— Що за один? — поцікавилася Бабуня Дощевіск. 

— Він править цією країною, — пояснила Маґрат. 

— А, тобто він королює, — сказала Бабуня таким тоном, ніби справа була не варта й ламаного шеляга. 

— Солдати, що ріжуть один одного. Це матиме підозрілий вигляд, — сказала Тітуня Оґґ. — Маґрат, оглянь-но карету. 

Наймолодша відьма порилася в салоні й вилізла назовні з якимось мішечком. Вона розв’язала його, й об торф глухо вдарився якийсь предмет. 

Буря перекотилася на інший бік гір, і водянистий місяць вкривав мокре вересове поле тонким шаром світляної кашки. Ця ж кашка вкривала осяйним ореолом і предмет, який, поза всяким сумнівом, був короною — і то короною когось справді високовельможного. 

— Це корона, — промовила Маґрат. — На ній кругом усі ці шпичаки. 

— От маєш, — сказала Бабуня. 

Дитя муркотіло уві сні. Бабуня Дощевіск не шанувала тих, хто полюбляє дивитися в майбутнє — але зараз відчувала себе так, ніби майбутнє вдивляється в неї. 

І вираз його обличчя їй аж ніяк не сподобався. 

А король Веренц дивився в минуле, і його огортало дуже схоже відчуття. 

— Ти мене бачиш? — спитав він. 

— Аякже. І дуже добре, — підтвердив новоприбулий. 

Веренц спохмурнів. 

Схоже, привидам доводилося витрачати значно більше розумової енергії, ніж живим; майже сорок років він прожив, вдаючись до спроб подумати не частіше разу-двох на день, а тепер мусив практикувати це чи не постійно. 

— А, — здогадався він. — То ти теж привид. 

— Влучне спостереження. 

— Це все голова, яку ти носиш під пахвою, — самовдоволено пояснив Веренц. — Вона підвела до ключового здогаду. 

— Це створює тобі незручності? Коли так, я можу приставити її на місце, — з готовністю відреагував старий привид. Він простягнув вільну руку. — Радий знайомству. Я — Домінік Шампот, король Ланкру. 

— Веренц. Аналогічно, — новий привид окинув поглядом риси старого і додав. — На жаль, не пригадую вашого портрету в Старій галереї… 

— О, її збудували вже після мене, — байдуже змахнув рукою Шампот. 

— То скільки ж ви тут перебуваєте? 

Шампот почухав носа на своїй голові. 

— Десь із тисячу років, — спогорда мовив він. — Враховуючи термін життя. 

— Тисячу років! 

— Власне, я все це і збудував. Тільки-но завершив оздоблення, як мій небіж відтяв мені голову уві сні. Не можу й передати, як я тоді засмутився. 

— Але… Тисяча років… — слабко прошелестів Веренц. 

Шампот узяв його під руку. 

— Не все так кепсько, — довірливо сказав він, ведучи безвільного короля через замковий двір. — Багато в чому бути привидом краще, ніж бути живим. 

— Це має бути збіса дивне «багато що»! — вибухнув Веренц. — Мені подобалося жити! 

Шампот підбадьорливо всміхнувся. 

— Скоро звикнеш, — пообіцяв він. 

— Не хочу я звикати! 

— У тебе потужне морфогенне поле, — сказав Шампот. — Я в цьому тямлю. Я це досліджую. Дуже потужне, я б навіть сказав. 

— Що це ще за штука? 

— Розумієш, я ніколи не знався як слід на словах, — повідомив Шампот. — Мені завжди видавалося легшим кому-небудь чим-небудь зацідити. Але, наскільки я розумію, в нашому становищі усе впирається в питання, наскільки повно ти жив. Я маю на увазі, за життя. Це називається наче… — він завагався, — тваринною тягою до життя. Еге ж, саме так: тваринною тягою. Що більше її ти мав за життя, тим більшою мірою лишаєшся собою, навіть ставши привидом. А ти за життя, здається, жив на всі сто. 

Мимоволі Веренц відчув себе дещо втішеним. 

— Я намагався не сидіти без діла, — сказав він. 

Вони пройшли крізь стіну до спорожнілого зараз Великого залу; вигляд зсунутих докупи столів пробудив у короля безумовний рефлекс. 

— А коли нам подадуть сніданок? — поцікавився він. 

Обличчя на Шампотовій голові набуло здивованого вигляду. 

— Ніколи, — сказав старий привид. — Ми ж привиди. 

— Але я хочу їсти! 

— Нічого подібного. Це просто твоя уява. 

З кухонь долинув брязкіт. Кухарі вже не спали і, з огляду на відсутність будь-яких інструкцій, готували стандартний сніданок із боги знають коли затвердженого меню. З темної арки, що вела до кухонь, заструменіли знайомі аромати. 

Веренц принюхався. 

— Сосиски, — замріяно промовив він. — Бекон. Яєчня. Копчена риба, — він зиркнув на Шампота і прошепотів: — Кров’янка… 

— У тебе ж навіть шлунку немає, — слушно зауважив старий привид. — Це все тобі тільки здається. Ти думаєш, що хочеш їсти. 

— Я думаю, що голодний як вовк! 

— Так, але ж ти навіть не зможеш нічого торкнутися, — терпляче пояснював Шампот. — Нічогісінько! 

Веренц опустився на лаву — обережно, щоб не проплисти крізь неї — і сперся чолом на долоні. Йому доводилося чувати, що смерть —